№ 3

№ 4

і не знаю ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема”. [5, 36]

У фіналі новели звучить тривожний мотив завтрішнього дня: надії на краще нема! Перший іде до двора, Другий до Срулика, який ще від літа не розплатився, Третій до ксьондза.

Максим не виняток минулого покоління селянський ґаздів. Його достатки теж. Дід Дмитро з новели „Давнина” „збіжжя не молотив по кільканадцять років, і подвір’я його було закладене довкола стіжками”. [1, 88] „Солонини у коморі стояло три бочці” [1, 89]

Майстер психологічної новели переносить нас в минуле. Змальовує достатки та життя селянської сім’ї діда Дмитра і баби Дмитрихи та їх чотирьох синів.

З перших рядків психологічно вбиває читача словами „вони всі троє вже в могилі” [1, 87] Наводить страх, збуджує свідомість, збурює почуття, приводить психіку в стан напруження, збуджує інстинкти життя і викликає страх смерті. Далі використовує прийом контрасту з елементами природотерапії. „Вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися” [1, 87] Наступним словосполученням, немов свідомо розуміючи стан читача після першого речення, з легкістю констатує факт „померли давно”, змушує читача змиритися і надалі спокійно сприймати текст. Знайомить з героями. Проводить екскурс в минуле. Майстерно розставляє всі крапки над „і” чим викликає своєрідну ностальгію в читача.

В уяві читача вимальовується цілісна картина спокійного селянського життя, коли Дмитро займається улюбленою справою, а навкруги мирне, безтурботне небо.

Все ж душевна рана у психологічній свідомості діда мала місце. Він повністю замикався в собі і не мав нінайменшого бажання говорити. Про причини такого психологічного стану ми можемо здогадуватись, бо автор дає тільки натяк, словами: „моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити” [1, 89]

Про серйозність даного комплексу можемо говорити після того, як він виявив рішуче небажання говорити з жінкою і втік від розмови.

Єдиною розрадою і засобом невербального вираження свого світобачення дід Дмитро вважав селянський ранамент, чоботи, снопи збіжжя, воли з якими проводив левову частку свого свідомого життя.

Цілковитою протилежністю є баба Дмитриха, яка „любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати” [1, 89] Було у неї і своє жіноче захоплення – вишивання. Та незважаючи на різнотипність особистостей вони вміли вживатися разом.

В новелі змальовуються прекрасні недільні дні спілкування та спільного проведення часу баби Дмитрихи з невістками, діда Дмитра з внуками. Зображається процес зародження на селі читалень. „Сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя”. [1, 92] Вимальовується загальна картина спокійного, красивого, щасливого, ситого селянського життя, а в фіналі новели відбувається різке повернення то теперішнього часу і трьома фінальними репліками руйнується все вищесказане, а констатується банальна істина: усе минулося, минулися ті часи „і тота трояка солонина минуласи” [1, 92] чим підводиться риска над спільним знаменником: селянин деградує, перетворюється в наймита і надії на краще нема.

Це ще одна пауперизтична новела, яка протягом кількох сторінок і натяку не зробила на це явище. Тільки висновком.

Стефаник приголомшив читача вступними рядками, згодом заколисав, заспокоїв і разючим, контрастним фіналом вбив в голову аксіономічну істину: злидні селянства мали місце у його суспільстві. Це була його мета, це був задум новели і автор вів нас минулим тільки для того, щоб ми чітко і ясно засвоїли факт пауперизму. Йому не потрібно було нічого доводити, доказувати, повідомляти про свої наміри. Він зобразив життя таким, яким воно було в недалекому минулому, дещо гіпертрофовано змальовував межові ситуації, навмисне викривлені під впливом експресіонізму, а висновком ствердив суху істину: минулося. Подальший процес зубожіння, його психологічні та матеріальні наслідки для селянина передається у інших новела митця, які творять цілісну картину трагізму селянина.

Головний герой новели „Май”, Данило, чоловік бідний, прийшов найматися до пана на службу, але він настільки невпевнений в собі, в своїх силах і можливостях, що боїться зайти в двір, стоїть біля брами, як злодій заглядаючи чи не вийде пан, чекає та й думає, що та як він казатиме панові.

Пани били мужиків, а ті в свою чергу відчували внутрішній страх перед першими. Данило боявся пройти стежкою до панського двору, щоб не дістати, боявся спати, щоб фірман панський його батогом не вдарив, на що, інколи, мужики озлоблювались і жорстоко мстилися панам, як змальовано в новелі „Суд”.

Коли пан є в канцелярії, то мужики стоять тихенько, один попри одного і бовваніють, не подаючи ні найменшої ознаки життя, „а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку” [1, 96]. В такій ситуації В. Стефаник передає їхній внутрішній стан словами: „півпритомні”, „безмежно байдужі”, „неспокійні” [1, 96]. Незважаючи на те, що всі ми люди, що всі ми однакові, але мужики вважали себе нижчими, менш значущими, і ніяк не за зовнішніми, фізичними ознаками, а на