Зовсім інша ситуація коли пана нема в канцелярії, і вони можуть дозволити собі сісти, поговорити. А згодом „шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають в долину” [1, 96], втома клонить змучених селян на сон, але будь-який рух одного не дозволяє спокійно дрімати іншим. „Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу” [1, 96-97].

Данило втратив психологію ґазди, яка була притаманна його предкам, що вважали землю святою, він готовий служити, кланятися панові і не тільки через те, що йому потрібно борошно, а й через те, що змирився, що вважає себе за нищого в правах у порівнянні з паном. Демографічна ситуація змінювалася. Народонаселення збільшувалося, а земля залишалася величиною сталою. Це ще одна з причин чому селяни потрапляли в такі умови.

У Данила в голові крутився план, як він має поводитись тоді, коли зустрінеться з паном: скинути капелюха, іти до пана так обережно, як лелека по високій траві, щоб панського камінчика не вразити, тоді витріщити очі, поцілувати руку з обох боків, дотулитися чолом долоні, спустити плечі в долину, тобто цілковито принизитьсь та упокоритись перед паном, і аж тоді говорити про суть справи у якій прийшов.

У своїй версії діалогу з паном, у якому пан ображає Данила називаючи його злодієм, лайдаком, пияком; звинувачує у зв’язках з криміналом, священиком; називає радикалом і зачіпає його особисті інтереси запитуючи: „нащо ж ти стільки дітей натерибив?” [1, 97], він навіть не намагається обуритись, а сумирно, ласкаво, тактовно і ввічливо відповідає панові, що є ще одним свідченням зміни селянської психології ґазди, на покірливу психологію раба.

У внутрішньому монолозі-роздумі думки Данила „розліталися на всі боки” [1, 98]. Думав про білі панські стежечки, про те, чи добре м’ясо з павліна, про те, де пан діває так багато хліба, а сон клонив його, клонив доти, поки Данило не заснув так і не дочекавшись пана, не найнявшись на службу. „Важко сказати, чого більше варта нерішучість – жалості чи презирства, і невідомо, що небезпечніше – прийняти помилкове рішення або не прийняти ніякого” [22].

1.3 Герой у межових ситуаціях

Частинка особистої трагедії простежується в стефаниківській дилогії новел „Виводили з села” і „Стратився”. У війську покінчив життя самогубством двоюрідний брат В. Стефаника – Лука. Стефаник, особливо чутливий до людського горя, тим паче до особистісного, не міг оминути цю тему. Тому під впливом родинної трагедії з’являються ці дві новели.

З перших рядків новели „Виводили з села” письменник налаштовує читача на трагедію, налаштовує різко та відверто. Червона хмара на заході, подібна до голови якогось святого, асоціюється з поголеною головою юнака, який не народжений до солдатської служби, серце якого не дозволятиме йому вбивати людей. Саме ця межова ситуація між прагненням працювати на священній для селянина землі і обов’язком служити в війську, розриває душу юнака, а в кінцевому підсумку призводить до трагедії.

Проводжаючи юнака люди виходили з хати, як від умерлого. В цих словах відбито внутрішньо-психологічний стан людей, присутній відтінок натяку на неминучу трагедію. І це реакція оточуючого соціуму, односельчан, які не мають прямого, дотичного стосунку до чужого горя. За схожим сценарієм проводжали в Канаду Івана Дідуха з новели „Камінний хрест”, проводжали на завжди, проводжали на вічно...

Коли з хати вийшов Миколай, молоденький парубок з постриженою головою, всі на нього дивилися немов намагаючись запам’ятати, зафіксувати в пам’яті востаннє образ свого односельчанина, друга, сина...

Пострижена голова на фоні сонця що заходить асоціювалась з закривавленою головою яка „має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу” [1, 7].

Внутрішній психологічний стан натовпу вдало переданий асоціативними авторськими паралелями з природними явищами, що дає змогу виразити абстрактне матеріальним і таким чином досягнути якнайбільшого психологічного впливу на читача.

Зловісно-трагічну атмосферу в новелі підсилюють батько, мати і люди. В їхніх словах знову присутній натяк на смерть. Бо на що ще можуть наводити читача такі голосіння: „А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка... Синку, - питався тато, - а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає? Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист ” [1, 7].

Історія, яка лягла в основу двох новел мислиться як одна, відповідно герої – тотожні, а текст другої новели - логічне продовження першої, що підтверджує такий експеримент. Текстові межі між першою і другою новелами було нівельовано. Друга новела приєднувалась до першої за допомогою абзацу і дилогія новел про рекрутчину подається на розгляд малообізнаного з творчістю В. Стефаника читача. Результат позитивний: десять з десяти не відчули різниці у структурній цілісності тексту.

Материнська інтуїція в стані збудженої психологічної свідомості передчуває всю трагічність ситуації, що виливається в словах: „мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш” [1, 8]. Материнське серце розривається з нестерпного болю, свідомість затьмарюється і, мабуть, на рівні підсвідомості мати каже, що краще на смерть наряджати ніж отак.

Навіть прийом „пейзажотерапії” не присутній