6

інтерес до реалістичного відтворення дійсності в дусі пізнього передвижництва, а з другого – ставало ідейним підґрунтям українського національного стилю мистецтва, що спирався на ретроспективну традицію візантизму та фольклору.

Чітко визначеної межової хронології модернізму в українській літературі, драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми. на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, дуже влучно про це сказала Лариса Зеленська-Онишкевич «…переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї»[34]. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуження та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше від форми мистецького мовлення і структурної будови творів. Критика і театрознавство початку ХХІ століття, спираючись на світові естетичні закони, розрізняють у цьому періоді кілька ознак, що вияскравлюють феномен українського модернізму. Це, по-перше, значна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не тільки до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості сценічного мистецтва, звільнення його від служіння поза естетичним потребам(партіям), а відтак і ствердження права митця творити за законом краси.

На противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального

7

над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. Модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на землі. П’єси таких авторів, як Леся Українка «Бояриня», В. Пачовський «Самосуд», овіяні новими думками та спостереженнями і дають право стверджувати, що в кожній з них розкрито трагізм особистості, але, як зазначив В. Кузьменко, з її «вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу»[34]. Символом кожної п’єси виступає якась певна конкретна річ, на якій концентруються та зосереджуються інтереси всіх дійових осіб, а історизми, що передають колорит певної епохи, - це лише соціальні символи, поняття або натяки на їхні деталі. У переліку дійових осіб можна побачити художників, поетів, інженерів, лікарів, крадіїв, селян, учителі, орендарів, баришників, чиновників, купців тощо. Усе це було новим для мистецтва. В модерністській моделі продуктивним став антиномічний принцип. Своє обґрунтування він отримав в доктрині філософа Ф. Ніцше, який зафіксував центральну антиномію культури кінця ХІХ століття як опозицію національного та інтуїтивного.

Бачення світу в постійній боротьбі протилежностей характеризує художнє мислення М. Коцюбинського, В. Стефаника. Йдучи за цим універсальним законом буття, письменники на стильовому рівні моделюють життєві колізії та структури характерів в опозиціях культурного та природного, свідомого та несвідомого, реального та ірреального за принципом контрасту. В різних формах, у більшій чи меншій мірі антиномічність задає поетику контрастів і антитези в неоромантичній, імпресіоністичній і неоміфологічній стильових тенденціях, поетику дисонансу в експресіонізмі.

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття не відбувався на користь першого чи другого. не

8

відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи не свідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ століття і перших десятиріч ХХ століття прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображалися не так, як у критичному реалізмі: стиль, форма зображення в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були вже іншими.

Є всі підстави щоб стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму і модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського він стає порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го століття, з його вірою в можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

9

1.2. Поезія в прозі, як нове явище в літературі.

Поезія в прозі як літературний феномен у діахронічному аспекті проходить етап трансформації, спричинених домінуванням тих чи інших мистецьких рухів. Сформувавшись в епоху романтизму цей жанр увібрав у себе всі характерні риси цієї епохи. На розвиток поезії в прозі вплинули як біблійна лірика в прозі, зразки поетичної прози, так і традиція перекладати вірші прозою, що спостерігається у Франції в ХVІІІ ст. Тому не випадковим є той факт,