Синтетичні інтенції поезії в прозі полягали в об’єднанні прозово-поетичних семантичних структур, що позбавлені жорстоких рамок вірша, але за характеристиками експресивності тяжіють до лірики. На думку Н. Копистянської, «жанри можуть формуватися на основі не лише одного, але й двох чи навіть трьох родів, збагачуватись через інші види мистецтва і поза літературних форм» [8, с.2], з огляду на що угорська дослідниця Ж. Зельдхеї- Деак характеризує поезію в прозі «як ліроепічний жанр»[7, с.190]. Епічна характеристика поезії в прозі стосується її композиційного рівня : поділ тексту твору на фрази, абзаци, частини твору та їх співвідношення. Прозовий лінійний виклад збільшує свободу використання мовного матеріалу. Але не можна неможна залишити без уваги іншу ознаку – лірику, яка тяжіє до окремого почуття, динаміки, настрою. Родові ознаки поезії в прозі за умов синтетичності демонструють поєднання образного змісту та прозової форми.

Слід зазначити, що епічні традиції поезії в прозі в процесі становлення

10

жанру стали майже формальними, обмежуючись формою викладу, що сприяв більшій інформативності тексту. До того ж естетика модернізму кінця ХІХ – початку ХХ століття апелює до внутрішніх рефлексій душі, відтворення певного стану, настрою, емоції, почуття. Саме естетично-мистецькі чинники спричинились до зміщення кута зору в художньому дискурсі поезії в прозі з об’єктивного на суб’єктивний, що утвердило ліричні інтенції жанру, наближення до поетичної форми. Такого роду трансформації можна спостерігати як у французькій, так і в українській літературах межі ХІХ – ХХ століття.

Для української літератури поява жанру поезії в прозі на межі ХІХ – ХХ століття асоціювалась з модерними візіями. Конструктивно- творчий риторичний код нового художнього мислення спричинився до зміни трактування суб’єкта в літературному творі. Інтимізована площина переживань стала центром організації поетичного дискурсу. Для українських письменників, що творили в жанрі поезії в прозі, авторська позиція по суті уніфікувалась з позицією ліричного героя. У такий спосіб риторичний дискурс жанру певним чином наближався до монологічного типу з елементами асоціативності, багатозначності. Наприклад, у стефаникових поезіях у прозі «Моє слово», «Дорога», а у М. Яцківа «З циклу вічних поезій», у М. Коцюбинського «Самотній» спостерігається глибоко індивідуальна авторська сповідь, але лірична форма асоціюється не тільки з монологічним типом, а й, як стверджує Л. Гінзбург, «з низкою «масок» ліричного героя, всілякими «об’єктивними» сюжетами, персонажами, деталями, що певним чином «зашифровують» ліричну особистість» [3, с. 7]. Серед прозово-поетичних мініатюр зростає кількість таких, де ліричність тяжіє до відображення настрою, але в центрі сюжетного конструювання цього жанру, на думку С. Павличко, постає «людина, її психологія, її чуття й інтелект, її самотність і знудженість життям»[11, с. 117]. Поезія в прозі в українській літературі досить часто передається за допомогою елементів

11

народнопоетичних форм, як-от притча, казка. За допомогою невласне-прямого мовлення митці відбудовували систему семантичних образів, що відтворюють індивідуальні душевні процеси, фікцією проникнення в глибини внутрішнього світу людини («Верба» Марка Черемшини, «Поети» О. Кобилянської).

Ліричні характеристики поезії в прозі були засновані не тільки на рівні структурного плану, але й як естетична єдність художнього контексту. На прикладі поезій у прозі Шарля Бодлера літературознавець Ц. Тодоров так коментує ліризм цього жанру: «поетичне розглядається тут тільки в його змальованому зв’язку з прозою, і воно є не більш ніж синонімом мрії, ідеального, духовного – хочеться сказати без тавтології, поетичного. Якщо вірити самому Бодлеру, то поетичне – це чиста тематична категорія, до якої до якої додається вимога стислості» [15, с. 65]. Як зауважує Г. Поспєлов, «власне ліричні твори за своїми внутрішніми особливостями бувають зазвичай невеликими за обсягом тексту» [12, с.93], тому за Ц. Тодоровим, «текст, який, власне, може бути оповідним так само, як і описовим, абстрактним чи конкретним, для того, щоб бути поетичним, має залишатися коротким…»[15, с.65]. Концентруючи увагу на окремих фрагментах внутрішнього, духовного, психологічного світу людини, поезія в прозі набула ознак камерно-рефлективного жанру, що за обсягом наближається до мініатюри.

Мініатюрність форми поезії в прозі дозволила поетам-модерністам сконцентрувати настрої та душевні стани, надавши поетичній мові евокативно-сугестивної функції. Як зауважує Л. Гінзбург, «слово поставило читачеві не тільки багатозначне, але й як сугестивне. Така поетична система привчала свого читача сприймати кожне її слово як вираження глибоких значень, часто до кінця невизначених» [3, с. 252]. Організація словотворення поезії в прозі окреслена тенденціями особливої уваги до сугестивної природи слова. Приводом стає подвійне трактування слова як такого, що позначає

12

реальність і сприймається як знак, з іншого – як символ, наближений до езотеричного змісту. Отже, мова жанру поезії в прозі, віддзеркалюючи модерні тенденції зламу століть, активувала семантичну декоративність, модальне слововживання. Сугестія стала невід’ємним атрибутом жанру поезії в прозі, цей засіб активно використовували європейські письменники-модерністи кінця ХІХ – початку ХХ століття. Застосовування сугестії в поезії в прозі в українському красномовному письменстві не становить винятку. Особливу увагу до цього засобу виявляють М. Яцків, Г. Хоткевич, М.