Новелістика В. Стефаника глибоко психологічна. Він, як тонкий знавець людської душі, вміло зображає психологічні переживання, настрої, диструкції та дилеми, внутрішні душевні монологи і монологізовані діалоги... Тому не безпідставно В. Костащук назвав Стефаника володарем дум селянських.

Високий психологізм Стефаникової прози підтверджує К. Леонгард. „Справжньої психологічної основи розповідь набуває лише в тому випадку, коли письменник більш чітко обґрунтовує особливості поведінки героя або всебічно показує нам незвичайну людську індивідуальність” [16, 179].

Якщо детально аналізувати характерологію Стефаниківських героїв, то можна зробити висновок про акцентуацію характерів художніх персонажів.

„Акцентуація характерів – це межові варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Під час акцентуації у індивіда проявляється підвищена вразливість до певних стресогенних чинників за відносної стійкості щодо інших” [26, 338] Наявність акцентуації характеру у людини - це не відхилення, не хвороба, але це вразливе місце спричинене стресовою ситуацією, що може привести до психологічної травми.

Варто сказати, що у творчій спадщині Василя Стефаника чітко простежуються експресіоністичні мотиви зображення людини і світобачення. Це виявляється в знеосіблені людини, відображенні напруженого суб’єктивного бачення світу та людини в ньому через гіпертрофоване авторське Я, напругу його переживань та емоцій [15, 223], тому що експресіоністи сприймають світ „нервово” і трагічно. У експресіоніста „не погляд – у нього бачення. Він не описує - він співпереживає. Він не відображує – він зображає. Він не бере – він шукає” [19, 416]. Враховуючи це, ми можемо об’єктивно підходити до вивчення поетики художнього психологізму творчості В. Стефаника.

Характерологічна картина особистості старого Максима із новели „Сини”, за К. Леонгардом, належить до збудливого типу акцентуації характеру. Тип темпераменту Максима – холерик. З самого початку новели ми бачимо його підвищену емоційність, нетерплячість та запалений потяг до роботи. „Борони літали по землі, як пера. Максим кинув капелюха на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився...” [86, 172-173].

Хвилинку перепочивши він знову починає кричати. Якщо сльози – це, переважно, вияв фізичного болю, то крик - вияв душевного болю. У свідомості читача вимальовується здогадка про сильну душевну рану в душі Максима, яку презентувало йому життя.

Почорнілі образи на стінах, святі, які дивляться на порожню хату, як голодні пси, підтекстово виражають втрату життєвих інтересів старого Максима. Дещо обережно Максим говорить про своє горе. „Синів нема, стару запорпав у землю...” [86, 173]. Його думки недбало „подорожують” у часі, змішують хронологію подій і самі часто змінюється, переходячи від однієї проблеми до іншої, виражають непостійність настрою, холеричну роздратованість і конфліктність психологічної особистості збудливого типу.

Збудливий тип психологічного характеру особистості, переважно, сам стає першопричиною конфлікту. Старий Максим інколи виливає свої душевні біди і внутрішньо психологічні переживання назовні, що в тексті зображається в вербально виражених монологах, наприклад, коли спересердя кричить на коня. Він називає коня безсердечним, псом і немов у сварці з жінкою перелічує все те добро, яке він йому зробив і продовжує робити. „Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую; я тебе старими сльозами поливаю” [86, 173].

Холерик збудливого типу свариться з жайворонком, який співає над його головою. „Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати?... І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до Бога” [86, 175].

Та Максим не менш впертий, ніж пташка. Він „продовжує” конфліктну ситуацію і пояснює пташці причини свого незадоволення, не тільки її співом, а й своїм життям. Коли син його, Іван, ще малий був і грав на сопілці, то спів жайворонка, разом зі співом сопілки, на фоні сонця, радували душу Максима, а тепер нічого не залишилось, тільки спогади та його розбита душа... Тепер йому не милий спів жайворонка, який не тішить душу, а роздирає її спогадами про молоді роки, про щасливі часи, про загиблих синів... І він відсилає пташку „в ті краї де ще колачів не збирали, а дітей не порізали” [86, 175].

Озлобленість на весь світ, низька контактність з суспільством виливаються в тому, що він відкидає допомогу людей і залишається сам на сам зі своїми проблемами, зі своїм горем, зі своєю самотністю... зі своїм багатством. „Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля”. Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда” [86, 175]

Всю збудливість холерика, роздратованість та непоміркованість свого характеру Максим виливає у вербально вираженому апелятивному монолозі до святих та Бога. Вступити у такий богохульний конфлікт може тільки відчайдушна людина, якій все байдуже, якій нічого втрачати, яка вже все втратила, крім свого беззмістовного життя. Саме таку ситуацію, в стилі експресіонізму, зумисне викривляючи дійсність і поміщаючи в неї Максима, змальовує В. Стефаник, чим створює психологічну напруженість сюжетної лінії.

Жінка Максима завжди дбала про образи, заквітчувала їх барвінком та васильками, „голуби перед ними золотила” [86, 173]. Ми не знаємо як ставився до цього Максим колись, та відколи померла жінка образи на стінах почорніли,