Між своєрідними рефренними зв’язками зовнішнього вияву внутрішньо-психологічного стану художнього персонажу за допомогою монологів та монологізованих діалогів присутні спогади, сни, картання, роздуми, припущення, молитовні звертання, сцени розвитку подій.

Батько згадує нещодавній сон - результат несвідомої внутрішньо-психологічної діяльності мозку - напряму пов’язує його з подією, яка сталась з його сином у війську.

Колія стає своєрідним подразником, яка навіювала неприємні, тяжкі монологічні роздуми батька. Зокрема уявна розмова з сином у віщому сні, згадка про дружину, яка бігла за ним боса по снігу і просила її взяти, втрата інтересу до життя, запізнілий жаль, що не відрубав синові руку, коли той ще маленький був і тим самим не позбавив його служби в війську.

Те, що син помер не своєю смертю ще більше гнітить батька. Ця звістка скосила з ніг змученого дорогою батька і він лежав між мурами та стогнав. Світила гойдалися в його очах між чорними мурами, протистояло темряві, „ось-ось впаде і чорне пекло зробиться” [86, 10]. Батько у внутрішньому монолозі запитував сина: Синку, синку, та ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?” [86, 10]. Ні сильних фізичних навантажень, ні фізичних чи моральних знущань В. Стефаник не змальовує, хоча такі мали місце в цісарській армії. Натомість автор заглиблюється в батьківську душу, за допомогою контрасту, по-експресіоністськи намагається досягти сердець читачів і якомога повніше передати трагедію батька. На холодній мармуровій плиті змальовує мертве, усміхнене тіло молодого парубка, якого заплаканий батько вдягає у весільну одіж.

Як тут не згадати слова французького письменника Антуана де Рівароля: „Які підстави у нього були для самогубства? Адже для того, щоб жити, потрібні більш вагомі підстави, ніж для того, щоб вмерти”.

2.4 Психологія емігранта

В основу новели „Камінний хрест” лягла реальна життєва історія односельчанина письменника Штефана (в новелі Івана) Дідуха, який виїжджаючи з родиною до Канади, поставив на найвищому горбі в селі Русові кам’яного хреста, що й досі там стоїть. Та не тільки на основі цієї події В. Стефаник писав новелу. Проблемами еміграції він переймався перебуваючи в Кракові на навчанні, де часто виходив на краківський вокзал і зустрічався з багатьма українськими емігрантами. Як наслідок, спочатку була агітаційно роз’яснювальна стаття в газеті „Громадський голос” під назвою „Для дітей” (1899), а вслід за статтею на початку червня того ж року в „Літературно-науковому віснику” з’явилася новела „Камінний хрест” – єдиний художньо-літературний твір В. Стефаника присвячений проблемам еміграції. Хоча мотиви кращого життя в еміграції, зокрема в Канаді, присутні і в інших творах митця, таких як: „Осінь”, де головний герой Митро в одному з епізодів ображає матір, б’є дружину, сина та вибігає з хати, на що жінка йому в слід: „Йди йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?..” [86, 36]. В новелі „Мамин синок” малий Андрійко на запитання тата: „а куди ти поїдеш?”, відповідає: „до Канади” [86, 19].

Новела „Камінний хрест” це глибоко психологічний художній твір про душевні переживання емігрантів, описані на основі десятків людських доль, перепущених через душу митця, і викладених в особі Івана Дідуха та його дружини. Судячи з слів Є. Калитовської, яку В. Стефаник любив, та й вона до нього не була байдужа, в новелі присутня велика доля суб’єктивного психологізму автора: „Від такої роботи можна дістати розм’ягчення мозку. Лиш не пишіть так, бо боюся за вас” [18, 440]. А К. Гаморак, якому була присвячена новела сказав: „Не пиши так, бо вмреш” [18, 440].

Новела складається із семи розділів. У першому розділі ми з відстані часу знайомимося з Івановим минулим. Відслуживши десять років у війську повернувся додому. Ні матері ні батька не застав. А в спадок отримав завалену хатчину і шматок горба. Та односельчани знали Івана, як хорошого господаря.

Іван був добрий, співчутливи, любив землю, тварин, зокрема свого коня, поважав людей. Мав тільки одного коня, тому запрягався разом з ним. Таким чином проявляв милосердя, співчуття та любов до свого коня, ставав на рівні з твариною і тягнув віз незважаючи на насмішки з боку людей. „То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали... Догори кінь ліз як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухла йому на чолі... Ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі” [86, 45]. Жахлива картина життя українського селянства кінця ХІХ початку ХХ століття, та й не тільки. Як тут не згадати слова М. Горського „...прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина” [12, 134]; а також вищенаведені слова Є. Калитовської і К. Гаморака. І хоча В. Стефаник використовував експресіоністичну манеру письма, не варто думати про надмірне перебільшення чи поодинокість такого випадку, бо в протилежному випадку галицьке селянство не полонила б масова хвиля еміграції.

Іван з конем ще перед сходом сонця їхали в поле, роса ноги виїдала, будяки забивалися в зашкарублі ноги, а результат в кінцевому підсумку був мізерним.

Характер у Дідуха сильний, вольовий. Його важко вивести з себе важкою працею, насмішками чи невдачами. Забивши будяк та не в силі його витягнути він кулаком загнав його в ногу і