Ні фізично ні психологічно ніщо не могло зламати Івана. Від горба його не відігнав ні той факт, що ніхто з сусідів не обробляв його, ні те, що „переломався” він на ньому, ні те, що купив собі іншу ділянку, на якій працювала жінка та діти. В нього завжди було присутнє якесь внутрішнє психологічне бажання жити краще, проте не будь-якою ціною, а чесно, по-людськи, по-совісті. І цей горб, і навіть еміграція – це зовнішні вияви цього внутрішнього психологічного бажання жити краще.

Дивлячись на свою переламану тінь, при заході сонця, Іван бачив фізичну ваду яку отримав тяжко працюючи на горбі, але морально і психологічно налаштовував себе, що доки ще може, то мусить на цім горбі працювати.

Помітно на психологічному здоров’ї Івана відбилися його десять років служби в війську. Муштрував він не тільки себе, але й „курей зіцірував. Зіцірував – муштрував, виховував. То так він їх научував, що жадна не важила поступити на подвір’я і порпати гній. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помагало” [86, 47]. Все це відбивалося не тільки на ньому, господарстві, а й на сімейних відносинах, що, безперечно, не додавало щастя і так нещасним людям.

Іншим психологічним бар’єром для Івана є стіл, за який він ніколи не сідав їсти, мотивуючи це тим, що був наймитом, а тоді десять років у війську і стола не бачив, а тепер, не стільки фізіологічно страва йому не йде за столом, скільки психологічно не може переступити цей поріг незручності, і їсть тільки на лавці.

Другий розділ змальовує прощальну гостину Івана Дідуха з селянами. Психологічно важко вдавалися для Івана вступні слова, від усвідомлення того, для чого всі тут зібралися. „Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити” [86, 47]. Часто не знаходилось слів, та це не від малого словникового запасу, а від емоцій та стресового психологічного напруження, усвідомлюючи, переживаючи, розриваючись „тупо глядів наперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував” [86, 47], - стан глибокого занурення в ірреальність, спричинений реальними психологічними переживаннями.

Глибокий психологізм передається елементами пейзажотерапії порівняння Івана Дідуха і каменя викинутого на берег з річки. Як той камінь лежить тяжкий і бездушний, таке й обличчя Івана – тяжке і бездушне. Мертвий блиск, кам’яні очі каменя – художній паралелізм внутрішнього світу героя. В переносному значені на Івані відбувається те, що й на камені: „Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди” [86, 48]. „Давній намул” – це символ досьогоднішнього життя Івана, „маленькі фосфоричні звізди” – життя завтрашнє. А він „кам’яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя” [86, 48]. Вода завжди асоціюється з життям. Якщо в цьому фрагменті скористатися підміною понять, то отримаємо щось глибше ніж елементи пейзажотерапії. Усвідомлюючи свою непричетність до селянського життя Іван застиглими кам’яними очима дивиться на нього збоку, без будь-якого суб’єктивізму, немов з берега на річку і сумує, що не гнітить його тягар цього життя, як гнітив від віків, коли жив і усвідомлював, що нікуди йому звідси не дітись. Проте не знаючи що там, попереду, а також усвідомлюючи розлуку з рідною землею, глядить на це життя, як на утрачене щастя, якого може більше і не бути, на багатій, не своїй землі.

У такі моменти згадують минуле. Психологічно це те саме, що „вечірня година”. Іван стає щирим та згадує минуле, танці з Тимофіхою. Та виводить його з себе жінка, яка плаче за селом, родиною... Іванові теж не легко. „Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбинею, і бився в груди. „Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” [86, 49].

Всі шість розділів (крім першого) передають комплекс складних внутрішньо психологічних почуттів героя. У них Іван Дідух пройнятий тугою за рідною землею, його внутрішній стан постійно змінюється, часом отупіло дивиться вперед себе і нікого не бачить, механічно частує гостей, так же позасвідомо підтримує розмову чи лає на дружину. Тому досить вдалим є його порівняння з каменем викинутим на берег річки.

Ніяково, з долею сорому і почуттям вини говорить Дідух про хрест, який поставив на своєму горбі. Та односельчани його розуміють і це більше ніж те, на що він сподівався. Вони обіцяють доглядати хрест і йому стає легше. Стає легше від того, що виповів людям свою таємницю, що вони його зрозуміли, що доглядатимуть за хрестом, що пам’ять про нього, Івана Дідуха, не зникне безслідно, не розвіється, не пропаде, не зітреться.

Прощаючись з Михайлом співали пісню про загублені на кленовому мості молоді літа „стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли... нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди