Очима видно смерть [86, 27], „замкнула очі” [86, 33], широкі, мертві очі [86, 33], мухи лізли в очі [86, 32], „жовто в очах” Романисі [86, 38], мертві і безсвітні очі [86, 87], поперед очі бігають плями [86, 93], „на ті очі смерть долоню поклала” [86, 149], „щоби ворон очей не клював” [86, 167]. мертві очі сміються [86, 194], „заперла очі” в агонії [86, 212].

Як доцільно зауважив М. Стельмах, автор психологічних романів і повістей: „я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям” [83/4, 571].

І М. Стельмах, і В. Стефаник у своїх творах приділяли велику увагу людському погляду, кольору людських очей, полісемантичності та поліфункціональності людського зору, психологічному значені очей у людському житті та художній творчості.

Очі – це перепустка у людську душу. „Очі – дзеркало душі людської” [83/3, 105]. Заволодіти очами – заволодіти людиною. Іноді очі можуть більше сказати ніж уста. Глибина людський очей відрізняє людину від тварини та робить її неповторною, загадковою, містичною...

Це розуміли не тільки М. Стельмах, В. Симоненко, В. Стефаник, але й інші митці пера і знавці людської психології. Зокрема Симоненко писав: „очі – вікна моєї душі” [78, 140].

Очима можна робите те, що неможливо зробити взагалі. Очима можна бачити нематеріальний світ, бачить смерть, любити, страждати, марити... Експеременти з очима не закінчуються. Стефаник продовжує мистецькими засобами експерементувати з словом та оком.

Очима можна кліпати, мрігати [86, 32], [86, 139], [86, 206], і протерати їх [86, 86], і розтягувати „очі аж під чупер” [86, 96], і братися „руками за очі” [86, 112], і бити „кулаком між очі” [86, 134], [86, 135].

Можна їсти так, що вилазитимуть очі [86, 23], їх може виїдати дим [86, 36], у очах може ставати пісок (в переносному значені, від перенапруження)[86, 37], очі можна замилювати: „та й очі заткаємо” [86, 56], затуляти долонею [86, 93], або можна просто „не показувався на очі” [86, 108]; на дитячі очі може падати капелюх [86, 117] і закривати шлях в тому випадку коли стелилася перед очима дорога [86, 83].

В людських очах відбивається крик і вогонь. Андрій Курочка „халасував, аж йому очі вилазили” [86, 99], а Федорові „язички (вогненні) верталися до очей [86, 112], аж він „бив чолом до стіни, аби вогонь з очей випав” [86, 112].

Очі – це своєрідна машина часу, якою можна подорожувати в минуле і омріювати майбутнє. Федір з новели „Палій” „прогорнув з-перед очей сегодне, і завтра, і рік, і другий” [86, 116] та й побачив очима часу своїх дітей в майбутньому. Семениха Басарабиха справедливо зауважувала: „У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли” [86, 126] хоча у очах її потомків „сам-самісінький сум і туск” [86, 127].

А ось очі дружини Максима, матері Андрія та Івана, з новели „Сини” „віпали і покотилися, як мертве каміння по землі” [86, 177]. І це ніяк не перебільшення повноважень письменника. Це істина спроба передати біль материнського серця, материнської суті людської особистості. Спроба передати материнську психологію усвідомлення втрати синів, передати абстрактні почуття і уявлення через форму слова, через призму природного паралелізму. Спроба донесення до розуміння простого люду, простими словами та прикладами, складних, малоусвідомлюваних психологічних почуттів та відчуттів.

Від таких есперементів з словом наша література, наша мова тільки виграє, збагачується, виходить на новий рівень вербального світосприйняття та передачі світобачення; новий, культурно-психологічний рівень сприйняття, розуміння та передачі, за допомогою мовних засобів і словесних конструкцій, психологічних процесів людської особистості. Тому Ю. Морачевський слушно зауважив: „Стефаник видобув із глибини української народної мови неповторні тони, які нікому більше не вдалося видобути пізніше” [61, 108],

Не обмежується В. Стефаник людським оком. Описуючи життя, долю та побут селян він не минає ока тварини і ока природи: великі сиві очі корови [1, 36], очі бачать смерть корови [86, 37], оком кинув; врік корову очима [86, 37].

В неживих речах, небесних тілах і краплинах небесної води В. Стефаник бачить відблиск людського ока. „Сонце виказало пів золотого ока” [86, 152], а росу він називає мокрими очами [86, 202].

Погані очі можна проклясти словами: „бодай му повілазили” [86, 37], а якщо це очі чужого, ненависного народу то можна їх печи мазурам і гріху за те не мати [86, 53].

Зображаючи людське щастя чи горе, митці слова найчастіше передають це почуття через сльози, бо, як доречно зауважував Ф. Вольтер „сльози – німа мова” [15], а отже, мова внутрішнього світу персонажа, яка відображає його внутрішні душевні, емоційні, психологічні переживання, а в розгляді твору з наукової точки зору – психологізм художньої творчості. В Стефаника сльози котяться від горя. „Сльози для нас – це доказ горя, плачучи, ми не стільки піддаємося скорботі, скільки виставляємо її на показ” [76].

Нерозривно з очима відбуваються психологічні процеси сльозовиділення людського організму. Очі, щоправда, мисляться тут асоціативно, але психологія людської особистості, внутрішнього світу людини, закладена тут не менша ніж в спогляданні кольору, стану чи зображення людського ока.

Саме за допомогою сльозовиділення поглиблюються психологічні стани передачі людської психіки. І незалежно від того чи це сльози радості чи сльози смутку, тут завжди буде присутній психологічний фактор.

Високохудожньо В. Стефаник