Сльози це матеріальний вияв болю людської душі [86, 126]. Та плакати, герої Стефаникових новел, можуть не тільки з горя, а й зо сміху [86, 140], чи від надміру алкоголю в стані послаблення свідомості: „Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юси, та й плачу, таже знаєте” [86, 138]. Інколи плач їхній такий голосний, що „аж крізь вуха си промикає” [86, 205]. Та, схоже, їхній „плач недоплаканий” [86, 147], і залишатиметься він на цій стадії доти, доки не зникне остання причина для плачу.

Дитячі сльози в порівнянні з сльозами дорослої, цілком сформованої і психологічно стабільної людини – ніщо. Проте навіть діти на сторінках Стефаникових творів умиваються „сльозами” від злиденного життя [86, 115], чи просто безпричинними дитячими сльозами, як, наприклад, Андрійко із новели „Мамин синок”: „Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати” [86, 17].

Плач немовлят не мотивований нічим, тому щоб його розвіяти потрібно прислухатись до слів матері Семена з новели „Кленові листки”: „Співай дитині, най не плаче” [86, 120], а не наслідувати Василька з новели „Діточа пригода”, що лякав обмити Настю „в такі студеній воді” що вона ревітиме „не своїми голосами” [86, 171].

Плач матері сильніший від плачу дитини, що В. Стефаник лаконічно змальовує у новелі „Моє слово”: „А як я плакав, то мама ридала” [86, 148], і ці сльози людської, земної матері перегукуються з матір’ю Україною, яка „плаче й голосить за своїми дітьми” [86, 168]. Характерно також те, що в літературі ХХ століття, зокрема у творчості П. Тичини, М. Хвильового, І. Драча, образ Марії змальовувався у тривимірному асоціативно-співвідносному просторі, тобто легко і непомітно переходив від Марії-матері до Марії-мадонни і образу матері-України.

Не тільки бідні, але й багаті теж плачуть [86, 144].

Герої Стефаникових новел плачуть в агонії: „І він плаче, болить його серце і долонями сльози ловить... Мама із того світу має прийти і над своєв дитинов заплакати. Таке Бог право їм надав” [86, 86]. Плачуть на похоронах, що є цілком природно, оскільки в такий спосіб людина фізично виявляє свій внутрішній стан, чим зменшує душевний біль.

Антонові здається що на похоронах його дружини плакав не тільки він та рідні, а весь світ. „Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав” [86, 6]. Коли помер дяк Базьо то „всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним” [86, 92], а на похоронах Федорової жінки „плач жінок вибіг із хатчини далеко за село” [86, 105].

З дитячих спогадів Василька дізнаємося, як плакали доньки за мамою: „Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати...” [86, 170], а в новелі „Похорон” письменник змальовує похорони хлопчика і знову ж таки з зовнішніми виявами внутрішнього стану людини: „Одна жінка плаче, а друга їй каже... Жінка плаче дальше” [86, 121], незважаючи на розраду.

В. Стефаник змальовує внутрішній світ батька, який втратив єдину дитину, єдину надію на спокійну старість, єдину радість його безбарвного життя, сина Миколая. Він сидить собі одноосібно, у кутку на лавочці, немов не з цього суспільства, відсторонений від усього і від всіх, в тому числі й від себе. Щоб ніхто не бачив, що плаче то ховав голову в торбу. Щоб передати повну картину внутрішнього болю зовнішніми, зрозумілими для пересічної людини словами, порівнює сльози батька з раптовим дощем, який то лиється, то зупиняється, ніби стрепенувшись, так само раптово, як і почавшись, або з водою, яка витікає з нори, чи плачем малої дитини. Згодом переходить від загального до конкретного, зосереджуючи увагу на сльозинці: „Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру” [86, 9]. Потім, немов художник, що малює картину, розмазує сльози по вікні потяга: „Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали” [86, 9]. А дальі трупарня, знову плач, умиває сина рясними сльозами, а ті „сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть” [86, 11].

Мати в цій новелі присутня тільки в словах батька, але сила її внутрішнього болю передана достатньо лаконічно та водночас сильно і страшно. Вона „кервавими сльозами просила, аби ї взєти” [86, 9] до міста, щоб попрощатись з єдиним сином, а батько залишив її вдома, а сам у внутрішньому монолозі думає: „тото... б’єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!” [86, 9].

Сльози ллються не тільки тоді, коли сталося горе чи непоправна втрата, але й у передчутті, в очікуванні цього горя. „Сльози мамині капали на Катрусине волосся і пропадали, як вода у піску” [86, 26]. Мама і Катруся „заплакали”[86, 26]. „Мама, плачучи, підклала їй подушку під голови” [86, 26]. „Катруся плакала.

- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нібито не однаково в