землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти, та не капарати цілий вік по чужім полі! Вже-м грошей набрав, та ще наберу на похорон, та й на страріть жиди з хати віженуть” [86, 27]. Батько так певно говорить про смерть доньки, як би це очікуваний, наперед відомий факт. Схоже і донька це розуміє, але їй жаль себе, шкода батьків і зовсім не хочеться помирати не нажившись, тому „Катруся заходилася від плачу” [86, 27], а батько, почуваючи за собою вину заспокоює доньку: „не плач, небого, я тобі не воріг” [86, 27], і всюди це передчуття, ці переживання, ці скупі, лаконічні, а водночас відверті слова супроводжуються сльозовиділенням, що, безумовно, свідчить про важкі внутрішньопсихологіні процеси, а не байдужу, спокійну холоднокровність, як на перший погляд здається. Байдужими і холоднокровними героїв зробило важке, злиденне життя, а в душі вони все ж таки ще люди.
Іван з новели „Кленові листки”, як би він байдуже, монотонно і злобуденно не малював життя, все таки в душі у нього перемагали людські слабкості. Семенко згодом скаже матері: „Дєдя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірка лупили! Заплакані взєли косу та й пішли” [86, 120]. І нехай цей плач не за дітьми, а за коханою дружиною, чи, може, страх у передчутті самотності, проте чоловічі сльози марно не проливається, не проливаються без сильного внутрішнього душевного болю, не проливаються просто так, без причини...
Не безпричинними є сльози Федора з новели „Палій”. Він, колись сильний, здоровий, здавалось би холоднокровний чоловік, сьогодні плаче, але плаче, як справжній представник маскулінів, щоб ніхто не бачив, плаче від злобуденного, нещасного життя, від розчарування і безвихідді, від самотності і непотрібності... „В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав” [86, 109]. Як паралель можемо задати бабу Грициху з новели „Лист”, яка опинилася в схожій, дещо оптимістичнішій життєвій ситуації. А її слова доповнюють Федорові: „Я, дитинко, всі дні оплакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах показалися” [86, 75].
Плач супроводжує героїв коли вони прощаються, розлучаються з рідними, близькими людьми. Проводжаючи сина в армію мати обіцяє, не то собі, не то синові, не плакати, тільки щоб він залишився ще на одну ніч: „Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду” [86, 7], але „тої ночі сиділа на подвір’ї стара мати та захриплим голосом заводила” [86, 8].
Проводи Миколая в армію швидше за все нагадували похорон. Немов би передчуваючи, що проводжають назавжди „жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка... Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист” [86, 8]. Межові стани матері і батька приводять читача в шок, вселяють жах, а самі батьки знаходяться на межі між реальністю та божевіллям.
І це не поодинокі випадки, коли простих сільських хлопців, які звикли працювати на землі, а не вбивати, забирали на довгий час у військо, звідки вони приходили, якщо приходили, з психологічними травмами. Можна згадати і Івана Дідуха, і Івана, сина Романихи яка „плакала, як [Іван] до бранки йшов” [86, 61], і Тому Басараба, за яким Семениха „плакала, як [його] до войска виряджали” [86, 127].
На сторінках Стефаникових новел плачуть не тільки проводжаючи в останню путь чи у військо, а й випроводжаючи у світ на пошуки кращої долі. Все село проводжало Івана Дідуха в омріяну, на той час багатьма, Канаду, яка асоціювалась у покутян з достатком та панством, але навіть в такі хвилини „від жіночого стола набіг плач... та всі голови мужиків на груди похилив” [86, 51]. а згодом - „...ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач” [86, 54]. Та й у Івана, чи то з відчаю чи з жалю, „одна сльоза покотилася по лиці, як перла по скелі” [86, 52], так жаль йому було залишати рідні нестатки та їхати в чужі, проте достатки.
Від усвідомлення тривалої розлуки з сином та братом плакали герої новели „Вечірня година”: „всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку” [86, 79]. І, як бачимо, не марно – розлука з батьком і сестрою Марією виявилася вічною. Тільки старенька, згорблена мати, яка спочатку й не пізнала рідного сина, оповіла йому про сімейне горе. А згодом померла мати...
Сльози, спричинені вимушеною розлукою з сином, проливає й стара Грициха. Вона „обсипалася слізьми” [86, 76] і „пуска[є] старі слези за водою” [86, 77] в очікуванні сина Федора з тюрми.
Плачуть самотні герої згадуючи минуле, молодість. Плаче баба Тимчиха згадуючи діда Тимка [86, 30]. Плакав Максим, коли випивав і згадував про свою одинокість, та й так її виповідав, що аж співрозмовникам „сльози стануть в очах”[86, 62]. Плаче дівчина-сирітка у якої недавно померла мати: „В людей свєто, а в нас, як би тіло ще на лаві лежєло, так плачемо. ... Дівчина плачучи вийшла” [86, 67].
Плачуть молоді матері-покритни і їхні сльози засихають на молодому лиці [86, 195], бо їхні рідні „сльозами прали пелінки байстрюкові” [86, 197]. Та недобрі очі і лихі язики не тільки заставляють плакати, а й іти з цього світу, іти на завжди, іти в небуття, іти не