Плачуть герої Стефаникових новел від болю, сорому та втоми. „А вона, бідна, в плач” [86, 65]. „Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю” [86, 83].

Плачуть зі злості: „Семениха аж заплакала, аж затремтіла” [86, 24]; плачуть мстячись: „а ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти” [86, 156].

Інколи, щоб передати всю внутрішню повноту болю зовнішніми факторами, потрібно використовувати порівняння, що, безумовно, В. Стефанику вдавалося. „Сиджу я та реву, так реву, як би з ні хто паси дер” [86, 6].

Щоб передати спорідненість внутрішнього світу людини з неживими предметами та речами зовнішнього світу, з якими людина вступила в близьку спорідненість, немов з друзями-людьми, вжилася та сприймає їх як невід’ємну часточку себе, В. Стефаник асоціативно вкладає в них частинку людської душі, і змальовує їх як живі. Для Антона душевно спорідненою була хата – єдине, що в нього залишилося в цьому житті. Він бачив в образі рідної, батьківської хати щось живе, те що має душу, схожу на людську і може плакати. В стані штучного послаблення свідомості він бачить, як плачуть вікна, „як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мнов – так заплакала. - Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали..” [86, 6]. Федір, з новели „Лист” з ностальгією згадує дитинство і вчувається йому плач скрипки з якою вони ходили колядувати. „Скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дужче, а скрипка рівно плаче і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче...” [86, 76]. Старий Палата, ностальгічно згадує молоді роки: „А сопілка висотує з грудей такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози” [86, 213].Панові, який відчуваючи свій близький кінець, зі страхом перед невідомістю, з оглядкою на прожите життя, відчуваючи за собою гріхи, постійно причувалось, що образ, який в його хаті вже більше двадцяти років і з яким він зжився, як з чимось близьким, рідним, коли його нема дома, плаче. Він „ як би плакав на стіні. Мені здається, що як мене нема дома, то він плаче голосно на всю хату...

А це може бути таке аби образ плакав?

Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу... Прийшов до вікна, слухаю – плач; слухаю ліпше – таки плаче... Глипнув, а він заплаканий” [86, 143].

Плаче зі страху перед п’яним чоловіком Лесиха: „і плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає” [86, 16]; зі страху перед покаранням і сорому перед громадою Романиха: „почала борзо крізь плач говорити” [86, 59]; зі страху перед невідомим, жахливим прийдешнім плаче баба Дмитриха і її невістки: „баба і невістки розплакалися зі страху” [86, 91]. Зі страху перед покаранням „Ковалюк зачав плакати” [86, 152], а „з сіней бухав плач жінок, як червона луна” [86, 150], а „жінки заголосили” [86, 131] зі страху усвідомлення того, що пішов робити Миколай Басараб, а то дійсно було жахливо, бо коли повісився їхній прадід то „такий був страшний, що жінки зі страху плакали” [86, 124].

Та бояться не тільки дорослі, бояться й діти і від того страху плачуть.

„Чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити?” [86, 170]. „Вже плачеш, ніби то від кулі болить?” [86, 170].

Трапляється таке, що діти плачуть тому, що бачать як плачуть дорослі і собі плачуть чи то з солідарності, чи з жалю, чи зі страху, чи просто не знають як повестися і роблять те, що й дорослі. Тут доречно згадати слова О. Бальзака: „Сльози настільки ж заразні, як і сміх” [4]. „Баба ревно плакала, а обоє діти за нею. - На-ко тобі грейцір, на-ко, але не плач” [86, 77]. „Баба плакала, а невістки собі плакали” [86, 90]. „Стара плачучи похитує головою... Стара і доньки зачали голосити.” [86, 194]. „Плаче мама і доньки плачуть” [86, 193].

Та інколи дорослі сприймають плач дітей, чи як в даному випадку вимагають цього, як спосіб розкаяння за вчинене: „Дивиси лиш на него, аби си скривив, аби плакав, аби си покаєв, а він ще змудра відповідає...” [86, 205].

Люди плачуть не тільки тому, що втрачають інших людей. Люди плачуть і тоді, коли гинуть улюблені тварини. „Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою” [86, 38]. „Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: „Ти все дурний”. За це дістала попід ребра і сама зачала ревіти” [86, 192].

Люди плачуть не тільки тому, що втрачають інших людей, і не тому що гинуть улюблені тварини, а під впливом зовнішніх факторів. „Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози” [86, 36]. „Ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче” [86, 115]. „я коло овець плакав від тебе” [від роси] [86, 200].

Трапляються й афоризми, як наприклад такі: „бо жадна церкова не стримала сліз удовиних” [86, 60]. „Як сирота