відповідає: „Ой дєдю, не годен я у воську вібути”, тим самим чітко вказуючи на причину свого самогубства. У стані антифактивності надсвідомою частинкою свого єства батько розуміє, що потрібно заспокоїти сина й дати пораду, як дальше жити, та він не знаходить інших снів, як: „Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи”. І тільки згодом, по дорозі до мертвого сина батько згадуючи сон, розуміє його значення і робить підсвідомий висновок для себе: „Та й, аді, вже навчивси...”Варто зауважити, що в родині В. Стефаника сталася подібна трагедія, тому без суб’єктивізму тут не обійшлося. Бо, як доречно зауважує Е. Фромм, “сон – це єдиний стан, у якому людина не може заглушити своє сумління” [97, 173].
В новелі „Стратився”, а саме у зображені станів антифактивності, автор використовує ряд поетичних засобів, серед них:
- діалогізований монолог, який вказує на певний трансцендентний стан героя або психічний розлад.
У контексті розгортання снобачення автор користується такими засобами поетизації художньої мови, як:
- гіпофористичні антропоніми, щоб підкреслити своє ставлення і виразити батьківську любов до сина;
- теоніми, щоб передати жах від побаченого;
- діалектизми, щоб відобразити живу мову селянина і таким чином змалювати всю глибину почуттів людини.
Сон – це своєрідний, специфічний стан свідомості людського організму під час якого активні „сторожові пункти” кори головного мозку повністю не гальмуються, а підтримують зв’язок з зовнішнім світом.
Наукою доведено, що немає ніякої відповідності між тривалістю події снобачення і тривалістю самого сну, тобто за короткий відрізок часу можна побачити довгий сон і навпаки, за тривалий відрізок часу можна побачити коротке сновидіння. Щось схоже відбулося з головним героєм новели „Майстер”.
„Мені снитси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю”. Типова, буденна картина з життя українського селянина – садок вишневий. Ще задовго до В. Стефаника Т. Шевченко більш мальовничо, лірично й образно змалював це у своїй творчості. Всім нам відомі рядки: „садок вишневий коло хати, // хрущі над вишнями гудуть...” [104, 312]. Це закладено в українській ментальній свідомості, як один із постулатів української національної ідентичності, самобутності, унікальності, неповторності. Садок вишневий коло хати це одна із основних складових селянського життя ХVІІІ – поч. ХХ століття. Тому герой новели, будучи майстром в мальовничому прикарпатті, будуючи охайні, дерев’яні хатки коло тих вишневих садів, несвідомо закладав у глибини памяті певні враження, спогади, відчуття. І коли йому запропонували збудувати церкву в іншому селі, він почав обдумувати, аналізувати, уявляти. Прийшовши втомлений до дому – заснув. А сон, за висловом М. І. Сєченова це небувалі комбінації бувалих вражень, тому усвідомлюючи відповідальність перед можливим завданням, обмірковуючи його безперестанку й весь час перебуваючи в стані психологічної напруженості, майстер, заснувши, отримав ланцюжок небувалих комбінацій з бувалих вражень.
„Вишні зацвіли, аж молоко капає, па я лежу та на сопівку граю”. Сопілка – це ще один елемент української національної ідентичності, тим паче, якщо враховувати те, що сопілки на прикарпатті зазвичай робили з верби або калини – унікальних символів українського етносу. А враховуючи те, що Україна – християнська держава, а її народ глибоко ознайомлений з святим письмом – основним законом духовного життя християнина – можна вловити асоціацію про обіцяний край, який тече молоком та медом, що легко асоціюється з вищенаведеною цитатою.
„Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи”. Тут теж простежується ланцюжок алогічних явищ, оскільки біля вишневих садків будували будинки, а навколо церков садили зовсім інші види дерев, наприклад такі як, сосна, липа чи рідше яблуня. Це саме ті бувалі комбінації небувалих вражень, які сплутує сонна фантазія в одне ціле творячи таким чином нову віртуальну, антифактивну реальність.
„Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох”. Такий елемент сонної фантазії може відображати тільке одне – страх майстра перед виконанням такого грандіозного, не виконуваного досі завдання, враховуючи те, що це не хату будувати, а святиню. Грім асоціюється сонною фантазією з шумом від розвалу будівлі, тим самим відображаючи деякі реальні сторони порівняння в стані активності окремих центрів кори головного мозку. Силу грому підсилює алогічний земний паралелізм – гора яка валиться. Порох, як символ великої поразки майстра, якому не суджено збудувати церкву й цим самим досягти величі своєї майстерності, піку кар’єри.
„Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить”. Сонна фантазія порівнює гору з церквою на якій дзвонить дзвін – не що інше як крик душі майстра, що через хворобу, йому прийдеться втратити найвеличнішій привілей його життя – збудувати церкву.
„Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливає, що вода чернісінька”. Вода, як символ життя, але в цьому випадку це другопланова символіка, яка вказує тільки на те, що майстер видужає і житиме. В той же час напрошується відома українська приказка: „пішло все, як за водою”, що й являється основним символом даного моменту сонної візії. Ворон, як передвісник лиха, нещастя, горя, що й мало місце в житті героя. „Вода чернісінька” – це подальша плинність його життя, яке вже не райдужних відтінків, а тільки чорна будність беззмістовності, втрата смаку, сенсу і цілей