На докори свого сумління, чому образи не прибрані, не заквітчані, не пошановані він, заспокоюючи себе, відповідає: „а ви, боги, мусити вібачити за барвінок – було ліпше дбати...” [86, 173].

Жайворонка Максим сприймає, як Божу пташку. Та після смерті жінки і синів він не хоче від Бога нічого. Він ображений на весь світ і навіть на Бога. „Лети собі геть до неба, скажи свому Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси!” [86, 175]. Словами „твій Бог” (а не наш, тобто мій) Максим відсторонюється від Бога, а в його монологах присутні мотиви богохульства і зневаги. „Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів... Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце...” [86, 176]. З іншого боку Максима можна виправдати, оскільки в такій психологічно межовій ситуації важко контролювати свої внутрішньо емоційні процеси, а інколи й потрібно давати їм вихід на зовні, щоб розрядити свою внутрішню особистість.

„А ти, Мати Божа, будь мойов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох” [86, 177]. Ця фраза перегукується з біблійною оповіддю про прохання матері Заведеєвих синів. „Тоді приступила до Нього мати синів Заведеєвих, і вклонилась і просила він Нього... „Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – праворуч один і ліворуч від Тебе один” [5, 29].

Іншою межовою ситуацією, дещо гіпертрофованою під впливом експресіонізму, є апелювання до невісток чи коханок синів, від яких він жадає побачити байстря або бодай губи його (синові) червоні на її шиї побачити, відчути запах його волосся.

У своєму внутрішньому світі Максим постійно „метається” в спогадах, в здогадах, в своїй диструктивній суті, в минулому, в майбутньому і в нездійсненному. Біль втрати заглушив у ньому здоровий психологічний характер та загострив увагу на стресогенній ситуації, важкому і болючому пережитку минулого, який набуває межових форм між акцентуацією та психічним розладом.

З іншого боку, характер старого Максима вольовий, працьовитий, не схильний до скиглення. Максим розрізав ногу до скла і позад себе побачив довгу нитку червоної крові, він не розвернувся і не пішов додому, а зупинив кров, пообідав, перепочив та продовжував, незважаючи ні на що, орати ниву.

Долю головного персонажа цієї новели можна визначити як трагічну. Життя зіграло з ним в злий жарт, забрало все, залишивши його спустошеним і ображеним на весь світ, в тому числі на себе. Максим надмірно зосереджувався, переймався своїм горем, що й позначилось на його психологічному стані. Роздратованість та незадоволення життям тільки пришвидшують руйнування здорової психологічної оболонки, що неминуче потягне за собою фатальні наслідки. Та, на жаль, так часто буває в житті, що добрі, працьовиті, довірливі та щирі люди, яким був Максим у „позатекстовому” житті, передчасно виснажуються морально, психологічно, та фізично, що тягне за собою ще більш непоправні наслідки. Життя таких людей закінчується приблизно за таким сценарієм, як життя наступної героїні.

Вдова Марта з новели „Гріх” на передсмертному ложі знаходить силу волі, щоб розказати селу страшну таємницю, з якою вона жила тривалий час. До цього вона не могла її розказати навіть священику на сповіді. Та смерть робить людей безстрашними і байдужими. Коли фізичні сили покидають людину, з’являється почуття безпорадності, безвихіддя, усвідомлення неминучого кінця та відповідальності за прожити та скоєне – з’являються психічні сили, які штовхають людину до відвертості, очищення, розв’язують вузли, які зав’язало життя.

Та навіть тоді, коли тобі нічого не загрожує, коли нічого втрачати і все байдуже, коли фізичне втрачає над тобою останні важелі впливу, а психологічна відкритість пливе спокійною рікою, навіть тоді, від усвідомлення страшної правди, пересихає в роті, перехоплює дихання, розкоординовуються рухи.

Саме такий був психологічний стан Марти, коли вона намагалася розказати селу страшну правду її життя. Вона роки прожила з цією таємницею. Намагалася сповідатися і сповідалася, але правди сказати не могла. „Правди-м не сказала, відай, тому, що шелестить на нім риза, або тому, що дуже дивитьси в очі, або тому, що язик не повертаєси...” [86, 210] Страх перед людиною, перед моральним та психологічним приниженням, перед осудом, закриває їй рот.

Історія її гріхопадіння розповідається в двох епізодах, між якими вловлюється єдність, хоча мисляться вони, як два гріхи, які могли б не відбутися один без одного. Спочатку, згідно з новелою, вони спалили частину села, намагаючись спалити панські маєтки. Згодом поховали повішеника разом з людьми, а не на окраїні цвинтаря, як годиться в таких випадках.

Художньо яскраво зображено психологічні переживання та душевні муки подружжя. Марті здавалося, що то не вогонь тягнеться до неба, а кров людська. А чоловік, від усвідомлення скоєного, з жаху і страху щоб не кричати, сипав порох в рот. Але відбувалося щось схоже як в біблійній притчі, - якщо ви не говоритимете – говоритиме