Свого часу І. Франко у праці „Із секретів поетичної творчості” зазначав що: „кожен чоловік у сні або в гарячці є до певної міри поет” [96, 107]. Це яскраво підтверджує герой новели „Сон” – Третильник. В цій новелі В. Стефаник підходить до проблеми снобачення дещо з іншої сторони, ніж у других новелах, сон розглядає з середини. Читач ніби поринає у внутрішній світ Третильника й серед „безладу” сонних комбінацій внутрішнього світу героя намагається зрозуміти його характер.

Будучи знайомим з героєм тільки в сні можна скласти загальну картину його характеру. Він працьовитий. „Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито...” [86, 122]. Справедливий. „Не рунтай тото, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов... Талапну раз – та й дух віскочив!.. [там само]. Мудрий. „Ґрунт – то спосіб до всего, як твій є. Він тебе зігріє, і накриє, і погудує, і честь тобі поведе... [там само]. Віруючий в Бога, богобійний. „Але Бог мені вігодив, дай Боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай... Як Бог дасть, то буде пшеница... Дамо, дамо, як нам Бог дає, та й ми дамо, дамо...” [86, 123].

Має свої цінності в житті. „Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить...” [86, 122]. „Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз війшов цеї весни в поле – так годиться...” [86, 123]. А також люблячий батько, який піклується що ж залишити по смерті дітям в спадок, щоб не бідували.

Чому Третильнику приснився такий сон взимку? Луплячи панську кукурудзу, мріяв, мабуть, про своє поле, а мріючи – заснув. Сонна фантазія здійснювала бажане, а оскільки „робота образного мислення у сновидіннях не підпорядкована свідомості” [74, 99], то й картина сну вийшла надто поетизованою, пейзажно насиченою, тому що „мозкові центри самі з власного запасу творять собі той зверхній світ” [96, 109], який напротязі багатьох років фіксувався у нижній свідомості героя під час його роботи в полі.

Як висновок звучать слова І. Франка що: „сонна фантазія є не тільки репродуктивна, але й творча: вона потрафить уявити нам такі образи, такі сцени і ситуації, яких ми в житті ніколи не бачили і не зазнавали. Вона потрафить скомбінувати все те з величезного запасу наших звичайних вражень і ідей, послугуючися збільшеною в сні легкістю в асоціюванні ідей. Для сонної фантазій стоять отвором усі таємні скритки та схованки нашої нижньої свідомості, всі скарби наших давніх, забутих і затертих вражень від найдавніших літ, усе те, що наша свідомість наяву хіба з трудом може вигребти. І над усім тим скарбом сонна фантазія панує безгранично, всевладно” [96, 111]. Саме тому стани антифактивності настільки різноманітні і завжди неповторні. Це бездонне джерело досліджень у психологізмі літературної творчості.

2.2.2 Стани неповної фактивності.

Неповна фактивність це стан часткової, неповної позасвідомості, коли людина перебуває на межі між свідомим і позасвідомим - марення або гагюцинації. Марити визначається як „безладно, безтямно говорити в гарячці або уві сні” [106, 2, 574]. Натомість галюцинація це – „неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове, смакове сприйняття, зумовлене порушенням діяльності мозку або хворобливим станом організму” [106, 1, 567].

Справжні галюцинаційні марення, у творчості В. Стефаника, виникають тоді, коли людина позбавлена, наприклад, води, відпочинку, їжі. Баба із новели „Сама-самісінька” пролежавши хвора цілий день в хаті підвечір намагалася дістати з дзбанка води й опинилася на землі. В напівсні їй примарився чорт, якого вона намагалася відігнати рукою. Сам факт того, що вона опинилася на землі в ослабленому організмі й свідомості людини, яка опинилася за крок від смерті, асоціювався з пеклом, яке за давніми віруваннями знаходиться під землею. З-під печі виліз чорт і сів навпроти баби. Вона відвернулась, але за мить він знову сидів навпроти неї. Марення баби співпадали з реальними тогочасними поглядами на чорта – з „довгим хвостом”.

Богобійна баба відганяла від себе чорта, та, будучи безсилою, психологічно програвала своєму ослабленому організму, в уяві якого плодилася щораз більша кількість чортів, що лізли в очі, вуха, рот, „сідали на голову”. В українській мові вираз „сідати на голову” має значення отримувати повну владу над ситуацією. В такому випадку роками формована надсвідомість вказувала бабі на останню лінію оборони від нечистого: „Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього і хотіла так донести до чола, аби перехреститися. Але малі чортики сідали всіма на руку та й не допускали хрест на собі зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врешті чорт обіймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зірвалася на коліна і впала лицем до вікна” [86, 33]. Те, що баба не змогла перехреститись у своєму марені, передавало у її підсвідомість повідомлення, що вона грішна і її душа належить чорту, а як наслідок, реакція на таке повідомлення – задоволений регіт чорта.

Падаючи, перед очима промайнула картина, а психологічно-асоціативна реакція організму на це