Варто зауважити, що й діалогічне мовлення між селянами в корчмі теж відбувається у стані штучного пониження свідомості індивіда. Коли мова заходить про гуцула, який нібито звів з розуму майстра, то за допомогою епаналепсисного речення Стефаник змальовує згоду інших селян з мовцем: „Правду каже, ой, бігме, правду” 86, 22.

Новела „Святий вечір” перенасичена монологами й діалогами. Із 129 рядків новели 102 – це монологи й діалоги і тільки 27 (переважно короткі) – слова автора, серед них найпоширеніший рефрен: „Пила” 86, 68-69, який повторюється 5 разів, а згодом творить ланцюг градації: „Пила... Напилася... Випила решту” 86, 68-69.

Спочатку новела побудована, як конструктивний діалог матері з сином, згодом такий же діалог жінки-жебрачки з селянами, які приносять їй їжу за те, щоб вона виговорила „Отче Наш” за покійних. Та коли жінка залишається на самоті, напивається, то в монолозі виливає свою згорьовану душу грушці, що видніється за вікном. „Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вечора не заколідує, такого великого вечора, лиш ти бабі колідуєш.” Звертаючись до померлого чоловіка: „Видиш, старий, як я собі без тебе пю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує” 86, 68.

Іван Дідух із новели „Ка-мінний хрест”, на прощальному застіллі, після випитої певної дози алкоголю, свій стан характеризує словами: „Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” 86, 49 Цією тугою перейняте все прощальне слово чоловіка.

Новела побудована ніби за зразками класичного діалогу, який намагається побудувати головний герой, але ніхто не йде йому на контакт, і виходить, що Іванові слова або нікому не потрібні, або настільки болюче правдиві, що й нічого сказати, і тільки автор вводить ясність та підтримує зв’язаність арабескальних фраз Івана Дідуха. Інші персонажі лічені рази втручаються в своєрідний діалог короткою реплікою.

У новелі використовується порівняння, за допомогою яких Стефаник намагався більш зрозуміло, яскраво, художньо і доступно передати не тільки умови важкого життя чи праці селян, але й їхні внутрішні духовні переживання, відчуття і біди, абстракті уявлення й психічні асоціації простих селян, що, безумовно, проектувалися на оточуючий їх зовнішній світ і були своєрідним дзеркалом душі, внутрішнього світу і психологічного стану героїв.

„Посторонки моцувалися, як струнви” [86, 45];

„догори ліз кінь, як по леду” [86, 45];

„ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом зі синьої сталі” [86, 45];

„погрозив жінці кулаком, як довбнею” [86, 49];

„підемо світами і розвіємоси на старість, як лист по поли” [86, 50];

Старий Максим із новели „Сини” „втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі” [86, 173]. З горя він теж занурився в свій внутрішній світ, і фактично обірвав контакти з зовнішнім. Основна форма задоволення природного бажання – спілкування з собі подібними – монолог, інколи монологізований діалог з уявними персонажами: „Приходять до мене роєм ті підкьопані: „Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля”. Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав? Як умру то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда” [86, 174-175].

Монологи Максима звернені не тільки до мертвих синів, дружини, невісток, а також істот, що за своєї природою не призначені на діалог: коня і пташки, а й до вищої духовної особи – Бога. Характеризуються високою експресивністю, різкістю в оцінці певних подій та явищ, безпідставному звинувачені, злобністю, підвищеним тоном...

Дід Михайло — єдиний з чотирьох персонажів у новелі „Вістуни”, який висловлюються. Всі інші мовчать. „Попри роботу будуть налітати на нього думки і за осінь, і за зиму, і за весну. Десь в голові зароїться таке, що він забуде за ковіньки і за кашель... гадка гадку буде здоганяти, і він їх не віджене”, і тільки на якусь хвильку повернувшись до справи, „буде далі сотати свої думи” [86, 94].

Його монологи-роздуми про себе, про життя, про рідних здебільшого внутрішні, але в один момент репліка внутрішнього монологу виходить на зовні, звертаючись до дітей: „А ви чому Оксані не помагаєте, а їсти хочете?” [86, 94]. Та відповіді не чується, а дід дальше сотає свої думки. Таке явище у творчості Стефаника не поодинокість, а закономірність. Героям важко знайти діалог з зовнішнім світом і вони часто діалогізують своє внутрішнє мовлення, свої думки, що зреалізовує їхні природні людські бажання, бажання бути почутим і бажання діалогу як бажання бути потрібним. А оскільки художній текст в великій мірі це авторська проекція реальності, в більшості несвідома, то це теж можна, а навіть варто застосовувати до автора.

Отже, і автор, і герої, що висловлюються, і персонажі, що слухають, констатують — у різних новелах по-різному, але в один голос — по-рушення внутрішньої рівноваги у свідомості людини внаслідок зітк-неня із суспільними умовами. Тривалі душевні надломи, мить вну-трішнього вибуху та психологічного напруження, знаходять своє вираження у винятково напруженому висловлюванні (монолозі, діалозі, монологізованому діалозі), прямий виклад якого домінує в новелах Стефаника.

Винятковість самої форми мовної діяльності героїв зумовлюється винятковістю обставин, у яких