Особі, що говорить сама до себе властивий складний і тривалий стан посиленої роботи думки. Постійне обертання в думці якогось головного питання, певної моральної загадки, інколи — „гріха” у Стефаника доходить до тієї стадії, коли думка виливається в слові.

Особливо виразно відтворено і художньо пояснено такі явища в новелі „Межа”, сімдесятилітній герой якої „вже десять літ як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з богом правдається”:

„— Господи боже, іззамолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні за годину не відступаєш. А я тобі кажу, що ніц не жалую.

Що ти, старий, говориш, та не гріши!—

Забирайтеся всі з хати” [86, 193].

Коли мати з дочками потихеньку повернуться в хату і котрась із дочок ще раз завадить старому, він повторить: „Говорю з богом, за-бирайтеся мені з хати” [86, 193]. Ця повторювана репліка досить яскраво за-свідчує неможливість паритетної взаємодії різних психічних станів, носії яких фізично межують у цьому творі. Тут домінує одна свідомість зі своїми принципами: сімдесятилітній старий у передсмертному слові не бажає визнавати за злочин своїх складних, навіть кривавих інколи вчинків на захист власного шматка землі-годувальниці, а голоси, що втручаються,— гріхобоязливі, вони дисонують з його сповіддю.

Другорядні голоси заглушені основним, вони подавлені компо-зиційно. З 55 рядків новели 41 — монолог-сповідь, 4 — службові звер-тання до інших персонажів, 10 – слова автора. Тобто, на долю інших дійових осіб випало чо-тири фрази, причому тільки дві з них, по рядку кожна, звернені до старого, а дві такого ж обсягу констатують фізичний стан старого.

Подібним чином визначається пропорція між голосами в новелах „Гріх” і „Мати”, де досліджується ставлення села до позашлюбної дитини. У першому творі основний зміст становлять душевні муки матері, яка вже вислухала картання всіх рідних і тепер, звертаючись до бога, готується до найгіршого — до звіту перед своїм чоловіком, що повернувся з фронту. Але вуста чоловіка, який, зрозуміло, на війні всякого набачився, вимовили тільки запитання: „Це чия дитина?” — і присуд, зовсім несподіваний для Касіянихи:

„Та й цю вигодуємо” [86, 197].

Крім цих та ще однієї короткої фрази, решта — подробиці свідомості гріховниці-матері:

спочатку це були слова покути:

„Як же ж то буде, як чоловік встане, тото буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, тото буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова бризне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх!” [86, 196-197];

потім дві фрази діалогу з чоловіком:

„ - Це чия дитина?

Ти знаєш, що не твоя, лиш моя.

Та й цю вигодуємо.

Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама вигодую” [86, 197];

далі гарячкові звертання до нього під час поспіш-ного лаштування в дорогу:

„ – Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки...

- Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять в вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба...” [86, 198];

нарешті шепіт до малого дитяти вже в дорозі:

„ – Гріху, мій гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій синку” [86, 198].

Якщо в новелі „Гріх” простежувалася драма в свідомості породіллі, то в наступному творі з'ясовується психіка Верижихи, дочка якої опини-лася в такому ж стані, як і Касіяниха.

„Мати” — новела про трагедію покірної потворній сільській моралі свідомості. Внутрішні зрушення старої жінки передаються майже винятково через факти її свідомості. А це:

- думки по дорозі до своєї непутящої дочки:

„Осінь богата, горобці ледво літають, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли” [86, 198], - що ніби констатують на рівні підсвідомості: тільки б жити й жити, а тут таке горе, такий встид на все село, що й жити не хочеться.

- численні звертання до Катерини, тільки на одне з яких та спромоглася відповісти.

„Твоє курвинство вже згоріло, коби-м і тебе могла запхати у той вогонь, але-м стара та не міцна... Покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль.

- Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарунки” [86, 199].

- про-мовисте слово до бога, яким заперечується відоме біблійне: „Мені помста належить і я відомщу”,— звучить в устах старої так: „Боже, не лиш ти право маєш давати кару, але й я” [86, 199].

Промовиста кінцівка новели:

„У церкві і коло церкви всі люди її обминали, бо вона намовила Ка-терину, аби вона повісилася, а стара Верижиха гукала на них здале-ка”, виповідуючи всьому селу його безпросвітні вчинки, які й вили-лися в намову старої і її готовність до