Психологічний аналіз свідомості героїв векторно націлений на відкриття суспільно намагніченої думки, і монологічні структури в новелах Стефаника всіляко взаємодіють з іншими компонентами творів саме задля увиразнення соціальних ідей.

Прикметно, що в уста героїв-селян вкладається не тільки виповідання власних болів, тобто монолог-сповідь, а й діалогізований монолог, який включає — в аналітичному порядку — розмови з іншими людьми, фрагменти внутрішньої мови тощо.

Так, новела „Підпис” од початку до кінця діалогічна і може бути використана як пересторога при від-стоюванні монологічної природи Стефаникової новели. Але діало-гічний компонент у творі неоднорідний. Насправді ж новела тільки обрамлена актуальним діалогом, центральна ж частина твору — діало-ги ретроспективні: оповідача з банківським службовцем, а потім — з ручителем Ляпчінцьким. Їх переповідає, аналізує, інтонує і тлумачить разом з цілою історією про позичковий вексель старий селянин Яків Яримів. У такий спосіб діалоги входять до роз-повіді з одних уст, отже, до монологу, а в кінцевому підсумку — до свідомості персонажа.

Складніша форма монологу, якою є в Стефаника форма діалогізованого монологу, має своє змістове підґрунтя в естетиці письменника, в його психологічній концепції. Бачачи свого героя пригніченим со-ціально й духовно, Стефаник, одначе, спирається на його життєвий досвід. Так, у новелі „Май” монолог вбирає внутрішньомовні компо-ненти наймита Данила у формі невласне прямої мови, та пана - у формі прямої мови: діалог першого з другим, опис поведінки героя перед паном, навіть сон. Усе це виростає з соціального досвіду наймита, достатнього, на думку письменника, для того, щоб уявити, відтворити, навіть передбачити взаємини пана і мужика: „Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план... Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу...

Перше слово пана буде:

Ти, відай, злодій?

Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

То-с, певне, пияк?

Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.

Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

А най мене Бог боронить! Я половину віку свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

А нащо ж ти стільки дітей натерибив?

То Бог, пане, дає діти.

То піп тебе такого навчив?

Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.

То ти радикал і не даєш попові з себе шкіру здирати?

Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він би хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти” [86, 97-98].

На перший погляд цілком конструктивний діалог між паном і Данилом. Та це тільки на перший погляд, оскільки діалог цей умовний, уявний і існує він в Даниловій уяві, як репетиція зустрічі з паном. У ньому слова пана і селянинові слова належать одній особі: Данилу, а якщо одній особі – отже це монолог, тільки з одним але. Але цей монолог містить діалогічні врізки й тому доцільніше й правильніше називати його діалогізованим монологом.

Стан свідомості пауперизованих селян, відкритий Стефаником і схарактеризований через монологічні форми, типовий і для героїв, що мають значну вагу і широкі висловлювання у творі, і для персо-нажів другого плану. Різні градації соціально-психологічної близь-кості між персонажами постійно цікавлять автора. То в одному, то в іншому випадку підкреслюються подібні реакції на монолог. „Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і що-години, і вони привикли” Новела „Новина”. [86, 39]. На прощальному обіді в Івана Дідуха Новела „Камінний хрест”. „всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав”.

Авторську констатацію цієї зовнішньої „глухоти” ніяк не можна вважати за вираження черствості людей. Навпаки, особливо не дослу-хатися один до одного їх змушує тотожний соціально-психологічний досвід.

Новела „З міста йдучи” викликала свого часу закиди автору щодо її художності: мовляв, дуже скупо виписані образи героїв, ніякого ма-лярського хисту не видно у творі. Сам характер зауважень дуже добре підкреслює специфічний інтерес автора до внутрішніх якостей персо-нажів.

Три рівноправних голоси, три досвіди, три суб'єкти свідомості, три безликості сільського загалу і ніяк не три особистості. Саме тому їхні імена і їхні характери не змальовані і не потребують такого змалювання. Це маса, в яку можна підставити того чи іншого. І в такому випадку тільки портрет дозволяв би їх виокремити і знівелювати підміну. Автор стає осторонь, щоб з'ясувати співвідношення між цими подорожніми, яке з'ясується внаслідок докладних висловлювань кожного з них.

Це зовсім інша, відмінна від „Камінного хреста”, стадія: внутріш-ня соціально-психологічна близькість між персонажами тут тільки з'ясовується. Тому слова кожного з подорожніх частково мають адре-сати, тому в цій новелі відчувається певна діалогічна належність між ними. Але при всьому цьому в новелі „З міста йдучи”, безсумнівно, домінує тенденція монологічного вислову: значна частина діалогічних реплік ретроспективного походження і подається через свідомість яко-гось одного персонажа — то „Першого”, то „Другого”, то „Третього”... Зрештою, стає байдуже і до того, хто яку частину розповіді викладає, бо внаслідок поданої розмови формується чітке