Чому Марта, стільки років мовчавши, сьогодні наважилась розказати селу правду? Тому, що лікар сказав, що кожна година її життя може виявитись останньою. І чи то страх перед невідомим, чи розуміння своєї захищеності перед світом та цими людьми, чи найболючіші муки сумління, які, безперечно, посилились у стані послаблення психологічної свідомості та життєвих ознак...

В. Стефаник лаконічно змальовує внутрішньо психологічну реакцію людей на приголомшливу правду, та зовнішні її вияви передаються через рухи, стан очей... „Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею води з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах” [86, 211].

Ця історія є наслідковою відносно наступної, у якій Марта розповідає, як повісили чоловікового брата за Україну, а він намагався це приховати. „Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка, як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку... Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова” [86, 211-212].

Ця подія стала переломним моментом в житті чоловіка, а в кінцевому підсумку призвела до передчасної смерті. Марта робить висновок що „хлоп від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох...” [86, 211].

Можна припустити що за темпераментом Марта і її чоловік були меланхоліки. За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну середовища, некомфортно, чужорідно почувається в новому оточені.

Та попри все Марта - добра особистість. Вона розуміє, що ні моральну ні фізичну шкоду вона компенсувати не в змозі, проте заповідає своє майно селові. Вона милосердно намагається навчити інших простих людськи істин, що „як сумліннє заговорить, то такі слова палючі в кождій жилці, що ті слова скалу розсиплюють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумління... Блискавка по небі не така страшна... Це Бог добре вчинив, що сумліннє не говорить голосно” [86, 212]. Не дарма кажуть, що найвищий (=найтяжчий) суд – суд совісті. Ніяка кара не приносить стільки болю, як докори сумління. Від фізичної кари можна втекти, її можна пережити, витримати, але докори совісті завжди будуть в тобі, каратимуть тебе безжально та жорстоко, каратимуть за давно минуле і забуте, каратимуть тебе з середини: з голови, з серця, з душі, і ти ніколи їх не позбудешся, ніколи не відчуватимеш спокою, повної спокути, прощення, забуття, полегшення... На душі у тебе завжди буде камінь, який шептатиме: ти винен! І тільки смерть спокутує і відкупить тебе від гріха, сховає від совісті. „Коби вмерло зі мнов і сумлінє моє... Давай свічку, я вже не ожию” [86, 212].

Сумління Марти померло разом з нею, бо прийшов її час. Та гонить воно „від стіни до стіни” [86, 77] героя новели „Вечірня година”. Приїхавши у вже порожній батьківський дім, він ніяк не міг знайти внутрішнього спокою, „ходив та ходив по хаті” [86, 77] в роздумах, спогадах, каяттях відчуваючи докори сумління.

По-експресіоністськи В. Стефаник змальовує вечірню годину. Це час, коли діти „граються дуже весело, нервово” [86, 78], матері сумно співають дівоцьких пісень, діти засинають без вечері. Та чомусь так в житті буває, що саме в такий час наступають моменти, коли всередині людини щось збурюється, перевертається, ворушиться „те, що на споді” [43, 419], виходить назовні, і в уяві спливають яскраві картини минулого життя, - наступає період ностальгії.

Глибину внутрішньо психологічного напруження автор передає через несвідомі дії головного персонажа, який схвильований від спогадів, що несподівано проснулися в його свідомості, нервово ходить по хаті, з кута в кут, гладячи себе по чолі, щоб думки не повилітали з його голови, щоб він їх міг пригадувати знов і знов, щоб при першому бажанні зміг без зайвих зусиль поринути у ностальгічну приємність минулого у якій стільки цікавого, незабутнього, неповторного, в порівнянні з сьогоднішнім днем. Людство живе на цій землі віки, але від покоління до покоління в житті кожного індивіда час від часу настає „вечірня година”, яка твердить, що колись ти був щасливий, „Ми живемо в ті старі добрі часи, про які так часто буде чути наступне покоління” [41].

а тепер все не так, і ти з ностальгічною наївністю ідеш по стопах мільярдів попередників не поміщаючи, що життя є сьогодні і воно теж щасливе, веселе, цікаве, хай по своєму, дорослому, та потрібно зуміти його відчути, побачити, оцінити... Хоча оцінюємо ми, зазвичай, з відстані часу, забуваючи про те, що в нас його обмаль, зовсім не задаючись питанням „а чи вистачить?”, а раптом обірветься... Саме тому у людства немає ностальгічних спогадів про старість. Як тут не згадати слова Ірини Вільде, де вона говорить, що „смерть була б цікавим експериментом, коли б