можна було його повторити...” [4]. Згадується притча про те, як один середньовічний шаман порадив чоловіку який не відчував щастя від життя іти десять днів на південь, навпростець, нікуди не звертаючи і там він знайде край, де життя набагато щасливіше, жінки набагато красивіші, дичини в лісі, а риби в річці набагато більше... І залишив „нещасний” свій рідний край, свою дружину, дітей... та й подався на південь. Через п’ять діб так втомився, що вирішив прилягти, а щоб не забути напрямку куди йшов, то ліг в ту сторону ногами. Та був він настільки виснажений, що спалось йому солодко та легко, а в сні повернувся у протилежну сторону, згодом встав та й пішов. Через п’ять днів прийшов у омріяний край. Зустрів жінку, яка була така ж як і його, тільки трішки краща, і діти такі ж як його, тільки трішки кращі, і дичини та риби було більше, і почувався він щасливіше. Чомусь так людина психологічно влаштована, що не вміє вона належно оцінювати сьогоднішній день, не може оцінити сьогоднішнє щастя, а живе як не мріями про світле, щасливе майбутнє, то ностальгічними спогадами про щасливе минуле, що яскраво та психологічно витончено змальовує В. Стефаник у новелі „Вечірня година”.
Чим старшою стає людина, тим частіше у неї з’являється ностальгічні відчуття, особливо коли трапляються відповідні для цього нервові подразники, як у даному випадку порожня батьківська хата, у якій все до болі знайоме, пов’язане з його молодечим життям, з рідними йому людьми.
Згадавши про друга, очі в нього стали „такі добрі, як у дитини” [86, 78]. А як лірично, якими пестливими словами, з якими деталями він згадує, як сиділи вони в друга в саду: „Відай, тоді він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, із золотими берегами сунеться по небі та лишає поза собою білі лілії, а сама йде далі та сіє, сіє того цвіту по синім небі – та за годину нема ні хмарки, ні лілій. Лиш голубе небо морщиться, як голубе море” [86, 78].
Найчастіше у припливах ностальгії згадують безтурботні дитячі роки. В уяві дорослої людини вони малюються яскравими фарбами, а мисляться, як найщасливіші миті її життя. Герой згадує як „бігав розперезаний попід верби, та свистав, та галасував на все поле” [86, 78], пригадує найменші деталі щасливих моментів, навіть те, що на обід тоді вони їли хліб та сир з листка.
Ностальгічні спомини заколисували його, як сон і йому було приємно згадувати минуле, він ішов дальше, крізь своє життя, згадуючи все, що так глибоко закоренилося в його голові. Та ніяк не міг до кінця згадати мамину співанку, якої вона навчила сина в полі, коли він з Марійкою вівці пас, а мама принесла їм обід, вони сиділи на траві, а в млаку прилетів лелека, „мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:
Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.
Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли” [86, 79]. Стан очей головного героя яскраво відображає його внутрішньо психологічний стан душі, стан повного розчарування та безпорадності від того, що не може пригадати маминої співанки, що приходиться забувати те, що недавно пам’ятав, те, що є дороге його серцю, те, що служить для нього пам’яттю, спогадом, солодким „дотиком” до минулого.
Фраза „збирав усі сили пам’яті” свідчить про момент високої внутрішньої психологічної напруги персонажа, після чого він мимовільно не контролював своїх дій і вчинків, а „говорив голосно перші вірші співанки і не міг нагадати. Зітхнув, і чорний обвід коло очей ще більше почорнів” [86, 79].
„Нитка рвалася” ще тоді, коли він вперше ішов з дому у світ на науку. Так влаштоване життя, що ми не знаємо, що буде завтра, а не то через певний проміжок часу. Всі підсвідомо відчували, що розлука матиме свої наслідки, тому й плакали.
Головний персонаж згадує, як йому було важко за межами батьківського дому; гнувся, як лоза задля кусочка хліба і чув на собі сотні гордих очей. І ці очі так глибоко запали йому в пам’ять, так він їх яскраво відчував, немов би зараз бачив, бо підсвідомо „махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі” [86, 79]. Такий жест може свідчити про психологічну травму героя, якому не дають спокою оті горді люди, при згадці про яких, він до сьогодні почувається ніяково, намагається від них відмахнутись, щоб їх не бачити, не відчувати, щоб зайвий раз не тривожитись, не нервуватись, не заставляти напружуватись свою психіку, яка, безперечно, негативно та важко переносить цей спогад, реагуючи на це підсвідомим рефлексом.
В уяві спливають моменти, коли через тривалий час приїхав додому. Тата уже не було. Старенька матуся сиділа згорбившись з костуром на призьбі і навіть не пізнала рідного сина, а потім привітала: „Наша, синку, Марія вмерла” [86, 79]. Можна собі тільки уявити, що творилося в той момент у внутрішньому світ головного героя, коли перед тобою вищенаведена картина, а мати зустрічає тебе такими словами, вбиваючи морально, знешкоджуючи психологічно. І навіть зараз, у спогаді, він знову і знову болюче переживає ті моменти, втрачаючи відчуття реальності „несвідомо говорив мамину співанку” [86, 80].
Пригадує, як з мамою на цвинтар ходили,