Згодом, коли померла мати, він був на цвинтарі, між тими гробами, які недалеко один від одного. І знову згадався йому білий цвіт, який вітер здував з вишень, а той цвіт летів за ним і ввижалось йому, що тим цвітом мама та сестра кличуть його за собою. Він, мабуть, вже відчував, що залишився сам з родини і наступним буде він, що вже не довго йому залишилось, що старіє, а білий вишневий цвіт зливається з його сивою головою.

Всі ці спогади ввели головного героя в такий ностальгічний транс, що він „ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав: „Ой не коси бузьку сіна”.

1.2 Характеротворення в умовах пауперизму

Володар дум селянських, письменник, який переживав за селян, не міг оминути цієї болючої, як для себе так і для селян, теми – зубожіння простого люду. Це знаходить своє відображення у творах співця селянської долі, зокрема у новелах „Синя книжечка”, „З міста йдучи”, „Давнина”, „Май”.

Про пауперизм писав з різних ракурсів, намагаючись привернути до цієї проблеми якнайбільше уваги. Новела „Синя книжечка” – привертає увагу до психологічних переживань Антона, який в силу обставин втратив все. А дід його мав велике господарство. Новели „З міста йдучи” і „Давнина” заглиблюються в сите селянське минуле, через спогади, а в кінці змальовують злиденне сучасне. Новела „Май” перегукується з новелою „Синя книжечка” і є своєрідним її продовженням. Зубожілий селянин Данило іде найматися на службу до пана.

Забрати в селянина худобу, землю, яка вважалася святою, те саме, що забрати душу. В цьому полягала велика трагедія селянської особистості.

У новелі „Синя книжечка” з перших рядків відкривається внутрішній стан душі головного героя. Фраза „отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці” [86, 5] передає стан душі художнього персонажа. Поєднання слів п’яний і викрикує викликає асоціацію нещасного життя та великого душевного болю. Саме слово п’яний такої асоціації не викликає, але в поєднанні з словом викрикує асоціація виникає і читач підсвідомо розуміє: не все гаразд у житті Антона, не від радості він кричить. Тільки біль, підсвідомий душевний стан героя, який у свідомому стані людина намагається приховати, у стані послаблення свідомості, виривається на поверхню.

Біль, який заставляє людину кричати, неодмінно є пережитком минулого, свідченням трагічного випадку чи сукупності таких випадків. При послаблені людської свідомості природнім, чи як в даному випадку, штучним шляхом, саме такі трагічні моменти першими виринають з підсвідомості та терзають внутрішній світ особистості.

Контекст новели підтверджує наші судження. Антін був нещасною людиною. Все своє багатство, показник селянського щастя, ішло йому з рук, як в воду кануло. Здихали корови, свині; позбувся волів, поля, хати... Та найбільший трагізм його життя - смерть жінки. Нокдаун. А за ним і контрольний постріл долі – смерть двох синів. Нокаут. І, як писав Антон Павлович Чехов „один біль завжди притуплює інший” [103], хоча „інший” на сходинку вищий від попереднього.

Втрата викликає біль, розпач, розчарування життям, небажання жити. Свідомість диктує інше – життя продовжується, потрібно жити. В будь якому випадку, дана точка є переломною, як в житі людини, так і в психологічному стані індивідуума. За цим порогом душевної порожнечі наступає різкий поворот життєвої дороги особистості, злам сформованої психіки, прояв крайньої форми невербального вираження трагізму. В жінок виражається через надмірне захоплення релігією, Богом, милостинею до дітей та старців, самотністю; у чоловіків – надмірною пристрастю до алкоголю Саме таким шляхом пішов ліричний персонаж. „Антін як не той став. Пив, а пив, а пив”. [86, 5] .

І одні і інші намагаються виразити цим свою філософію забуття трагічної реальності. І в одних і інших це межові форми прояву глибокою психологічної травми.

Він не просто пив. І навіть не просто пив надмірно, що б виражалось словами пив і пив. Він пив безпробудно, що рівне стану безперервності і виражається словами „пив і пив, і пив”. [86, 5]

Своєрідним засобом вираження внутрішнього стану героя є діалогізований монолог. Говорить голосно „аби село чуло”. [86, 5] Перераховує весь селянський маєток, який з його „легкої” руки пішов у інші, господарські руки. А корова, свині, жінка, діти – у руки вічності.

Психологічний стан героя виражається діалогізованим монологом через прийом ретроспекції. Заглиблення у внутрішній світ ґазди, а сьогодні власника синьої книжечки, констатує загальновідомий факт: біда не ходить одна.

Психологічно важко дається Антонові закономірний висновок: дід усе мав, а внук дивись до чого докотився. Це реальність, яку важко визнавати. Свідомість ліричного героя її визнає. Та психологія меншовартості не бажає з цим миритися. Душа збурюється. Знову хочеться кричати. Для заспокоєння показує селові синю книжечку. Надсвідомості і підсвідомості стає легше, але свідомість з цим змиритися не може, результатом чого є наступні слова:

- Ой, п’ю та ще буду. [86, 5]

Монолог Антона діалогізується вставкою слів війта, який картає селянина за те, що той розтринькав поле. Та свідомість виправдовується словами: „я ще не таких вітів видів”, [86, 5] спираючись на трагічність свого життя. Гордість