Жаль, вагання, біль, метання душі між категоріями „моє” – „чуже” передаються Стефаником у монолозі Антона засобом психологічного контрасту. „Не моє – та й решта!... Було моє, а тепер чуже... Не моє, що маю казати, коли не моє...” [86, 5-6].

Засобами асоціативного контрасту природотерапії митець намагається передати всю трагічність життєвої долі селянина, переносячи внутрішній стан душі людини на видимі природні процеси. „А ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!” [86, 5] Шум лісу асоціюється з шумом в Антоновій голові, з шумом людей у селі. Ліс говорить словами сільської громади, словами війта, словами внутрішнього голосу самого героя. Вигук мой, тобто гей, семантично закликає ліричного героя до пам’яті, до дії, закликає спам’ятатися.

Засобами асоціації з неживими предметами Стефаник намагається передати трагізм зубожіння ґазди, драматизм прощання зі своїм, а завтра вже чужим майном. Він пересилює людську душу в неживі предмети, зокрема вікна, призьбу, хату.

Сидів на призьбі. Встає, а призьба не пускає. Не пускає серце, свідомість не пускає. Як не як, а своє, рідне. Плачуть вікна, хата, як маленькі діти. Ліс їм нашіптує, а вони плачуть.

За допомогою дисоціації (порушення зв’язаності психічних процесів) автор намагається передати психологічний стан душі, яка знаходиться в перехідному стані від ґаздівської до пролетарсько-наймитської системи мислення і сприймання навколишнього світу.

Логічної послідовності в його монолозі також не спостерігається. Не всі слова проходять через свідомість, що свідчить про глибокий психологічний транс, який викликаний усвідомленням свого становища.

У стані штучного послаблення свідомості оживає хата, говорить ліс, не відпускає призьба, а вікна, немов очі рідної матері, плачуть. В тому ж стані, Антін продовжує ланцюжок алогічних, несвідомих комбінацій і витирає полою вікна.

Важко усвідомлювати несвідоме, а ще важче те несвідоме передати на папері. Та за допомогою художніх асоціацій з живою та неживою природою В. Стефанику це вдалося. В новелі „Синя книжечка” він зумів розкрити стан людської душі, передати трагізм, драматизм та психічний стан головного героя.

Чималу роль в деградації особистості відіграє алкоголізм яким Антін захопився після трагедії. Всі його людські якості деградують і він сам перестає себе поважати. Та чи зможе його дистимний тип характеру в поєднанні з меланхолійно-флегматичним темпераментом пристосуватися до нового життя?

Антін чоловік стереотипний, прив’язаний до свого мікросередовища і соціуму. Йому важко прощатися з своїм. Здається йому що ліс закликає його вернутися до хати, призьба не пускає, вікна плачуть за ним. Насправді це його меланхолійна душа навіює йому такі асоціації.

Для повної психологічної картини Стефаник використовує видиму мову психологічних почуттів. „Антін б’ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде”. [86, 5] В природі гомін іде, коли бити важким предметом по порожнині, [порожній металевій бочці, наприклад]. Антін, двома кулаками, де зібралися всі нещастя, всі трагедії його життя, б’є себе в груди, символ людської душі, людяності. Але там виявляється пусто, аж гомін селом іде. Все його Над-Я, високу моральну матерію його людської душі, вбило жорстоке, трагічне життя. Не залишилося нічого, ні матеріального багатства, ні душевного. Абсолютна порожнеча. Незважаючи на обмежений об’єм людських грудей, внутрішня порожнеча виявилася настільки великою, що гомін від неї чутний на все село.

Так трагічно, а водночас так глибоко, зобразити процес знищення людської душі – велике мистецтво, яке під силу тільки знавцю людської психологію, а, як висновок, таким ми можемо назвати В. Стефаника.

Наступною асоціацією „гатить руками у землю, як у камінь” [86, 6] Стефаник намагається сказати, що не прийдеться Антонові більше працювати на рідній для селянина, пушистій ріллі, а прийдеться іти жебракувати, образно ходити по битій, кам’янистій дорозі і таким чином плекати свій хліб. Земля у його житті втратила семантично селянський відтінок і більше не є для героя м’якою, а віддає йому каменем. Свідомості, на даному етапі, психологічно важко з цим змиритися, але автор за допомогою асоціації констатує факти.

Плач, як вияв болю, як крик душі, як символ розкаяння в подальші хвилини супроводжує героя. Значно драматичніше слова плакати осмислюється слово ревіти. Воно більш глибоко вивертає душу, вражає читача, розкриває психологічний стан, зображає істиність покаяння. Саме тому автор устами персонажа промовляє: „реву, якби з ні хто паси дер” [86, 6], тим самим ще глибше зображаючи внутрішній світ героя. Душа не плаче, вона реве, а біль її за силою такий, як з чоловіка живцем пасмами шкіру здирати. Слова плакати і ревіти співвідносяться так, як слова дощик і злива, а чоловіче тіло і тіло внутрішньої людської душі – тотожні.

Виснажений асоціаціями, спогадами, душевними муками і болями Антін змирюється зі своєю долею, обводить рукою навколо себе і не знаходить іншого виходу, як пити поки є ще гроші. І тільки одне заспокоєння для своєї свідомості він знаходить – синю книжечку.

Щоб якнайглибше показати весь трагізм Антона, Стефаник використовує прийом ретроспекції і зображує героя у тривимірному просторі, починаючи з теперішнього часу, який найбільш детально висвітлений в новелі. Тоді переносить читача спогадами в минуле художнього персонажа та його сім’ї, зокрема діда. А згодом в фіналі новели кількома словами малює нерайдужні, примарні перспективи майбутнього ліричного героя, зубожілого ґазду, а у перспективі, фактично, трагічний кінець ґаздівського роду.

Байдужість, невпевненість, замкнутість, домінуючий песимістичний настрій, лінивство Антона