З іншого боку до питання пауперизму підходить Стефаник у новелі „З міста йдучи”. Він з погляду минулого малює картину зубожіння селянина, уже як доконаний факт. І не тільки матеріального зубожіння, але, в деякій мірі і, зубожіння духовного, деградації особистості. Навіть імен, колись заможних селян, а тепер пролетарів він не називає, немов би знецінюючи їхню особистісну і суспільну цінність, малюючи їх безликими, безіменними, гвинтиками системи, нулями без палички. Іменує їх просто: перший, другий, третій. Немає в новелі і найменшого натяку на змалювання особистості характеру. Називаються імена тих, кого ще можна назвати селянським людом, навіть після смерті. В цьому полягає глибокий психологічний аспект цінності такої людини в новому суспільстві. Це як цінність в’язня в німецькому концтаборі – йому теж присвоювали номер і це було його єдиною власністю.

Та найгірше інше: люди мирилися з новою дійсністю, дозволяли собі „навішувати номер” раба і не знати звідки чекали спасіння.

Новела починається словом Перший, у значені персонаж, устами якого автор проводить екскурс в минуле, де змальовує життя ще запам’ятного селянина Максима.

Образ Максима можна вважати загальним. Він служить тим узагальненим образом цілого поколінням галицьких ґаздів, які ще мале все. А образ Тимофія – символ перехідного покоління, яке через свою нерозважність пускає все під плин води.

Трагічна доля змусила Максима закритися від суспільства. До корчми ходив два чи три рази в рік. Топив горе в горілці. Та серце у нього було добре. Інстинкт людяності, потреба у людському спілкуванні, в оточені собі подібних, у психологічному усвідомлені своєї повноцінності, - інстинкти життя переважали над інстинктом смерті трагіжиття. Гостинно частував колядників, а в корчмі за його гроші „сороки й ворони пили – пив, хто не хотів!” [86, 62]

Не сила чоловіку тримати горе в собі, аби який він сильний не був. Бодай два, три рази на рік, а вирватись на поверхню мусить. Така людська психіка, навіть найміцніша. Не виняток і Максим. „То як віколідуємо, а він п’є порцію до нас та й сльози обтирає”. [86, 62] За жінкою жаліє не нажаліється, на сина нарікає, „а мій Тимофій все пустить – що до цинтля”. [86, 62] Напивався зрідка в корчмі і цілу ніч не знаходив собі ні місця, ні спокою. Навіть спав на призьбі.

Змальовується страх селянина перед майбутнім. Велику увагу приділяє старий Максим снам. Щоб заспокоїти свій внутрішній стан – звертається до ворожки. Та й не тільки Максим, а й навіть безликі наймити психологічно залежні від сонної фантазії і ворожбитства. А такого роду фобії – не найкращий компонент психічної свідомості заможного селянина. Це тільки мінус у боротьбі за стабільність селянського достатку. Це ще один крок до пауперизму – головної проблеми даного покоління селянства.

На фоні селянського зубожіння відбуваються криваві сімейні конфлікти. „Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жінки. А рано вона хотіла втечи, але ймив та привє’зав та місив обцасами, як у глину”. [86, 65] Вмирають діти. „І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!” [86, 65] А селянин мовчить, все в собі, чи між собою обговорить і ніяких дій.

На життєвих долях Максима і Тимофія, Другого і його батька В. Стефаник змальовує переломний момент переходу від селянина-господаря до пролетаря-наймита.

Разючим контрастом, немов вирок звучать слова Третього: „аді, ваш тато ще мав ґрунт і води, а ви вже зарібний чоловік”. Для читача ці слова звучать як висновок – перехід відбувся. Ще їхні батьки мали все. „Лишень самого полотна зо п’ятдесят звоїв по смерті (Максима - Р.Л.) лишилоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений – там були маєтки. А кілька сума? ... Де та сума, де ті маєтки?” [86, 61] – варто запитати сьогоднішніх безликих, чи краще сказати безмозгих подорожніх, яких навіть на ім’я ніхто не називає, а тільки Перший, Другий, Третій, як у Хвильового „... Товариш Жучок № 2

№ 3

№ 4

і не знаю ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема”. [76, 36]

У фіналі новели звучить тривожний мотив завтрішнього дня: надії на краще нема! Перший іде до двора, Другий до Срулика, який ще від літа не розплатився, Третій до ксьондза.

Максим не виняток минулого покоління селянський ґаздів. Його достатки теж. Дід Дмитро з новели „Давнина” „збіжжя не молотив по кільканадцять років, і подвір’я його було закладене довкола стіжками”. [86, 88] „Солонини у коморі стояло три бочці” [86, 89]

Майстер психологічної новели переносить нас в минуле. Змальовує достатки та життя селянської сім’ї діда Дмитра і баби Дмитрихи та їх чотирьох синів.

З перших рядків психологічно вбиває читача словами „вони всі троє вже в могилі” [86, 87] Наводить страх, збуджує свідомість, збурює почуття, приводить психіку в стан напруження, збуджує інстинкти життя і викликає страх смерті. Далі використовує прийом контрасту з елементами природотерапії. „Вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися” [86, 87] Наступним словосполученням, немов свідомо розуміючи стан читача після першого речення, з легкістю констатує факт „померли давно”, змушує читача змиритися і надалі спокійно сприймати текст. Знайомить з героями. Проводить екскурс в минуле. Майстерно розставляє всі крапки над „і”