В уяві читача вимальовується цілісна картина спокійного селянського життя, коли Дмитро займається улюбленою справою, а навкруги мирне, безтурботне небо.

Все ж душевна рана у психологічній свідомості діда мала місце. Він повністю замикався в собі і не мав нінайменшого бажання говорити. Про причини такого психологічного стану ми можемо здогадуватись, бо автор дає тільки натяк, словами: „моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити” [86, 89]

Про серйозність даного комплексу можемо говорити після того, як він виявив рішуче небажання говорити з жінкою і втік від розмови.

Єдиною розрадою і засобом невербального вираження свого світобачення дід Дмитро вважав селянський ранамент, чоботи, снопи збіжжя, воли з якими проводив левову частку свого свідомого життя.

Цілковитою протилежністю є баба Дмитриха, яка „любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати” [86, 89] Було у неї і своє жіноче захоплення – вишивання. Та незважаючи на різнотипність особистостей вони вміли вживатися разом.

В новелі змальовуються прекрасні недільні дні спілкування та спільного проведення часу баби Дмитрихи з невістками, діда Дмитра з внуками. Зображається процес зародження на селі читалень. „Сам початок читальні заходить ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя”. [86, 92] Вимальовується загальна картина спокійного, красивого, щасливого, ситого селянського життя, а в фіналі новели відбувається різке повернення то теперішнього часу і трьома фінальними репліками руйнується все вищесказане, а констатується банальна істина: усе минулося, минулися ті часи „і тота трояка солонина минуласи” [86, 92] чим підводиться риска над спільним знаменником: селянин деградує, перетворюється в наймита і надії на краще нема.

Це ще одна новела про зубожіння селянства, яка протягом кількох сторінок і натяку не зробила на це явище. Тільки висновком.

Стефаник приголомшив читача вступними рядками, згодом заколисав, заспокоїв і разючим, контрастним фіналом вбив в голову аксіономічну істину: злидні селянства мали місце у його суспільстві. Це була його мета, це був задум новели і автор вів нас минулим тільки для того, щоб ми чітко і ясно засвоїли факт пауперизму. Йому не потрібно було нічого доводити, доказувати, повідомляти про свої наміри. Він зобразив життя таким, яким воно було в недалекому минулому, дещо гіпертрофовано змальовував межові ситуації, навмисне викривлені під впливом експресіонізму, а висновком ствердив суху істину: минулося. Подальший процес зубожіння, його психологічні та матеріальні наслідки для селянина передається у інших новела митця, які творять цілісну картину трагізму селянина.

Головний герой новели „Май”, Данило, чоловік бідний, прийшов найматися до пана на службу, але він настільки невпевнений в собі, в своїх силах і можливостях, що боїться зайти в двір, стоїть біля брами, як злодій заглядаючи чи не вийде пан, чекає та й думає, що та як він казатиме панові.

Пани били мужиків, а ті в свою чергу відчували внутрішній страх перед першими. Данило боявся пройти стежкою до панського двору, щоб не дістати, боявся спати, щоб фірман панський його батогом не вдарив, на що, інколи, мужики озлоблювались і жорстоко мстилися панам, як змальовано в новелі „Суд”.

Коли пан є в канцелярії, то мужики стоять тихенько, один попри одного і бовваніють, не подаючи ні найменшої ознаки життя, „а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку” [86, 96]. В такій ситуації В. Стефаник передає їхній внутрішній стан словами: „півпритомні”, „безмежно байдужі”, „неспокійні” [86, 96]. Незважаючи на те, що всі ми люди, що всі ми однакові, але мужики вважали себе нижчими, менш значущими, і ніяк не за зовнішніми, фізичними ознаками, а на внутрішньому, морально психологічному рівні, вони були переконані в цьому самими ж панами і мимовільно, з часом, сприймали це як доконаний факт. Не дарма кажуть, що якщо людину називати кожен раз дурнем, то так воно з часом і буде.

Зовсім інша ситуація, коли пана нема в канцелярії, і вони можуть дозволити собі сісти, поговорити. А згодом „шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають в долину” [86, 96], втома клонить змучених селян на сон, але будь-який рух одного не дозволяє спокійно дрімати іншим. „Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу” [86, 96-97].

Данило втратив психологію ґазди, яка була притаманна його предкам, що вважали землю святою, він готовий служити, кланятися панові і не тільки через те, що йому потрібно борошно, а й через те, що змирився, що вважає себе за нищого в правах у порівнянні з паном. Демографічна ситуація змінювалася. Народонаселення збільшувалося, а земля залишалася величиною сталою. Це ще одна з причин чому селяни потрапляли в такі умови.

У Данила в голові крутився план, як він має поводитись тоді, коли зустрінеться з паном: скинути капелюха, іти до пана так обережно, як лелека по високій траві, щоб панського камінчика не вразити, тоді витріщити очі, поцілувати руку з обох боків, дотулитися чолом долоні, спустити плечі в долину, тобто цілковито принизитьсь та упокоритись перед паном, і аж тоді говорити про суть справи у якій прийшов.

У своїй версії діалогу з паном, у якому пан ображає Данила називаючи його злодієм, лайдаком, пияком; звинувачує у зв’язках з криміналом, священиком; називає радикалом