У внутрішньому монолозі-роздумі думки Данила „розліталися на всі боки” [86, 98]. Думав про білі панські стежечки, про те, чи добре м’ясо з павліна, про те, де пан діває так багато хліба, а сон клонив його, клонив доти, поки Данило не заснув так і не дочекавшись пана, не найнявшись на службу. „Важко сказати, чого більше варта нерішучість – жалості чи презирства, і невідомо, що небезпечніше – прийняти помилкове рішення або не прийняти ніякого” [41].

1.3 Герой у межових ситуаціях

Частинка особистої трагедії простежується в стефаниківській дилогії новел „Виводили з села” і „Стратився”. У війську покінчив життя самогубством двоюрідний брат В. Стефаника – Лука. Стефаник, особливо чутливий до людського горя, тим паче до особистісного, не міг оминути цю тему. Тому під впливом родинної трагедії з’являються ці дві новели.

З перших рядків новели „Виводили з села” письменник налаштовує читача на трагедію, налаштовує різко та відверто. Червона хмара на заході, подібна до голови якогось святого, асоціюється з поголеною головою юнака, який не народжений до солдатської служби, серце якого не дозволятиме йому вбивати людей. Саме ця межова ситуація між прагненням працювати на священній для селянина землі і обов’язком служити в війську, розриває душу юнака, а в кінцевому підсумку призводить до трагедії.

Проводжаючи юнака люди виходили з хати, як від умерлого. В цих словах відбито внутрішньо-психологічний стан людей, присутній відтінок натяку на неминучу трагедію. І це реакція оточуючого соціуму, односельчан, які не мають прямого, дотичного стосунку до чужого горя. За схожим сценарієм проводжали в Канаду Івана Дідуха з новели „Камінний хрест”, проводжали на завжди, проводжали на вічно...

Коли з хати вийшов Миколай, молоденький парубок з постриженою головою, всі на нього дивилися немов намагаючись запам’ятати, зафіксувати в пам’яті востаннє образ свого односельчанина, друга, сина...

Пострижена голова на фоні сонця що заходить асоціювалась з закривавленою головою яка „має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу” [86, 7].

Внутрішній психологічний стан натовпу вдало переданий асоціативними авторськими паралелями з природними явищами, що дає змогу виразити абстрактне матеріальним і таким чином досягнути якнайбільшого психологічного впливу на читача.

Зловісно-трагічну атмосферу в новелі підсилюють батько, мати і люди. В їхніх словах знову присутній натяк на смерть. Бо на що ще можуть наводити читача такі голосіння: „А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка... Синку, - питався тато, - а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає? Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист ” [86, 7].

Історія, яка лягла в основу двох новел, мислиться як одна, відповідно герої – тотожні, а текст другої новели - логічне продовження першої, що підтверджує такий експеримент. Текстові межі між першою і другою новелами було нівельовано. Друга новела приєднувалась до першої за допомогою абзацу і дилогія новел про рекрутчину подається на розгляд малообізнаного з творчістю В. Стефаника читача. Результат позитивний: десять з десяти не відчули різниці у структурній цілісності тексту.

Материнська інтуїція в стані збудженої психологічної свідомості передчуває всю трагічність ситуації, що виливається в словах: „мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш” [86, 8]. Материнське серце розривається з нестерпного болю, свідомість затьмарюється і, мабуть, на рівні підсвідомості мати каже, що краще на смерть наряджати ніж отак.

Навіть прийом „пейзажотерапії” не присутній в новелі в чистому вигляді, а відбиває в своїй суті глибокий психологічний трагізм події, драматизм життєвої миті молодого рекрута.

Сцена прощання з рекрутом асоціативно співвідноситься з похоронною царемонією на цвинтарі, що підсвідомо наближає неминучість загибелі молодого юнака. Це подається як доконаний факт, як справа часу... Бо з чим ще в читача може асоціюватися сценка де люди прощаючись поскидали капелюхи, мама кричить щоб син взяв її з собою, люди силоміць відтягають її, а вона цілу ніч сидить на подвір’ї та захриплим голосом заводить: „звідки тебе візирати, де тебе шукати?!” [86, 8].

Своєрідним продовженням є друга новела дилогії, яка починається рефренним реченням, яке виконує функції психологічної зв’язки. „Колія летіла у світи... Колія бігла світами... Колія добігала до великого міста” [86, 9-10].

Досить рідко в стефаниківській прозі можна зустріти чоловіка, який плаче. У новелі стратився батько, який втратив єдиного сина, втрачає свою чоловічу, маскулістичну сутність і плаче. Тут плач семантично становиться і виявом внутрішньо-психологічного стану батька, і засобом передачі трагізму та драматизму, і диструкцією маскулістичної цілісності чоловічої особистості, і засобом художньо-естетичного змалювання чоловічих сліз. „У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається... Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру... Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали... Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори... Сльози вже на неї (тайстру - Р. Л.) не падали... Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав