Реферат на тему:

„Сапфо”

Сапфо. Цю жінку можна вважати найвідомішою європейською поетесою. Народилася та більшу частину свого життя вона прожила на острові Лесбос. Існує багато переказів про неї, більш або менш ймовірних. Достеменно відомо, що близько 600р. до Р.Х. Сапфо заснувала у Мітеленах, столиці Лесбосу, „дім Муз”, або Мусейон, у сучасній українській вимові - музей. Це була своєрідна школа для дівчат, яку присвятили богині кохання та вроди Афродіті. Віддавали до неї дівчат переважно з острівної Греції, де жінки були незалежнішими від чоловіків, користувалися більшою повагою, ніж у Греції материковій. У цій школі, яка нагадувала напіврелігійну общину, дівчат з аристократичних родин навчали музиці, танцям, поезії. Та не для того, щоб вони стали професіоналами. Сапфо мала на меті допомогти юнкам втілювати ідеали краси та гармонії у подальшому подружньому житті.

У плані художньої форми Сапфо належала до представників монодичної лірики. Еолійський (грецький острівний) мелос відзначався своєю суб'єктивністю, зосередженістю на висловлюванні почуттів поета. Він виріс із розважальних застольних співів (сколіїв).

За часів античності вважалося, що літературна спадщина Сапфо складається з дев'яти книг (сувоїв), а в жанровому плані - із гімнів, епіталам (весільних пісень), елегій, любовних пісень тощо. До нашого часу дійшло кілька текстів поетеси, до того ж деякі з них - це знахідки ХІХ-ХХ ст.

Основні теми тих поезій Сапфо, котрі маємо сьогодні та про які знаємо за переспівами інших поетів і нотатками александрійських філологів, — це нещасне кохання та краса природи.

Один з найвідоміших творів поетки - гімн до богині Афродіти "Барвношатна владарко..." (пер. Г.Кочура). За змістом та формою ця поезія нагадує водночас і молитву, і сповідь.

Авторка згадує, що колись богиня була милосердна до неї, щоразу, коли жінка в когось закохувалася, допомагала їй. Тепер вона відчуває нову любов, але без взаємності. Тому благає Афродіту знову їй допомогти.

Для нас цікавим тут є те, що в центрі ліричної медитації - індивідуальне кохання, причому кохання жінки. яка "в більшості країн того часу була лише служницею чоловіка. продовжувачкою його роду (переважне право на дитину при розлученні належало чоловікові). У Сапфо жінка постає самостійною особистістю, яка здатна і має право на відверте, - щире, палке кохання. Богиня Афродіта зображена не просто вищим уособленням кохання, а також жінкою, котра здатна кинути все, щоб прийти на допомогу іншій жінці, тобто втіленням певної жіночої солідарності.

У вірші "Жереб мені.,," (пер. А.Содомори) поетеси, самохарактеризуючися, зізнається у любові до життя. природи, весни, сонячного проміння. Для неї все те символізує красу світу, принади життя. Це один з найоптимістичніших, життєстверджуючих творів у світовій ліриці.

Вірш "До богів подібний..." (пер. Г.Кочура) у різних сучасних хрестоматіях друкується ще й в перекладі А.Содомори. Здається філологічно та методично доцільним під час проведення уроку порівняти обидва.

Це один із найвідвертіших любовних віршів ; європейській ліриці. Поетеса бачить того, хто сидиті біля обожнюваної нею людини. Жінка розуміє, на предмет її кохання їй не належитиме. Вона могла віддатися ревнощам, ненависті, але свого суперника, вона бачить рівним богам.

Сапфо докладно описує свої почуття. При цьому в поезії немає епітетів, метафор, метонімій. Усі відчуття названі прямо та відверто. Кохання авторки безнадійне. Вона начебто відчуває прихід смерті, але при цьому залишається альтруїсткою. Щастя людини, в яку вона закохана, — над усе.

Поетеса відчувала, що людська самосвідомість та людська природа взаємопов'язані. Для неї світ почуттів перебував на вершині світу природи. Саме тому найвидатніший грецький філософ Платон назвав її "десятою музою". Це не просто красива фраза, як її деколи трактують, це точне визначення того, що за всієї відвертості творчості Сапфо найголовнішою для неї була людська-душа, певний недосяжний ідеал.

У давньогрецькій літературі мовою пристрастей Сапфо розмовляли героїні трагіка Евріпіда - Медея та Федра. У римській літературі цей вірш першим переспівав Катулл, а за ним й інші поети. У європейській літературі нових часів її наслідувало безліч авторів. Цією поезією Сапфо внесла в красне письменство відвертість у зображенні любовних емоцій, піднесла любовну пристрасть до рівня високих почуттів.

Лариса Косач, коли їй було тринадцять років, розпочала свою творчість віршем "Сапфо". Леся Українка залишила після себе незавершену драму "Сапфо". Так символічно поезія та постать грецької поетеси обрамляє творчість української.

Твори Сапфо перекладали й Іван Котляревський, Іван Франко, Агатангел Кримський. До її поезій та образу в усіх жанрах - від красного письменства до опери та скульптури - зверталися і в Давньому Римі, і за наших часів.