Чудово характеризував цей роман М. Горький: «Стендаль був першим літератором, що майже на інший день після перемоги буржуазії почав проникливо і яскраво зображувати ознаки неминучості внутрішнього соціального розкладання буржуазії і її тупувату короткозорість».

28 липня 1830 року, у день Липневої революції, Стендаль із захватом побачив на вулицях Парижа триколірний прапор. В історії Франції наступила нова ера: до влади прийшла велика фінансова буржуазія. Стендаль швидко розгадав у новому королі Луи – Пилипі ошуканця і душителя волі, а колишніх лібералів примкнувшим до Липневої монархії, вважав ренегатами. Проте, він став клопотати державній службі і незабаром став консулом Франції в Італії, спершу в Трієст, а потім у Чивита-Веккию, морський порт поблизу з Римом. У цій посаді Стендаль залишався аж до своєї смерті. Велику частину року він проводив у Римі і часто їхав у Париж.

У 1832 році він почав свої мемуари про перебування в Парижеві з 1821 по 1830 рік – «Спогад еготиста», у 1835 – 1836-м – велику автобіографію, доведену тільки до 1800 року – «Життя Анри Брюлара». У 1834 році Стендаль написав кілька глав роману «Люсьен Левен», що також залишився незакінченим. У цей же час він зацікавився випадково знайденими ним старими італійським хроніками, що вирішив обробити в невеликі повісті. Але і цей задум одержав здійснення тільки через кілька років: перша хроніка «Виттория Аккорамбони», з'явилася в 1837 році.

Під час тривалої відпустки в Парижеві Стендаль надрукував «Записки туриста» – книгу об свої подорожі по Франції, а ще через рік вийшов у світло роман «Пармский монастир», у якому відбилося його чудове знання Італії (1839). Це було останнє надруковане їм добуток. Роман, над яким він працював останні годи свого життя, «Ламьель», залишився незакінченим і був виданий через багато років після його смерті.

Світогляд Стендаля в загальних своїх рисах склалося вже в 1802 –1805 роки, коли він з великим захопленням читав французьких філософів XVIII століття – Гельвеция, Гольбаха, Монтеск'є, а також їх більш-менш послідовних спадкоємців – філософа Дестюта де Траси, творця науки про походження понять, і Кабаниса, лікаря, що доводив, що психічні процеси залежать від процесів фізіологічних.

Стендаль не вірить в існування бога, у релігійні заборони й у загробне життя, відкидає аскетичну мораль і мораль покірності. Він прагне кожне поняття, що зустрічає в житті й у книгах, перевіряти даними досвіду, особистим аналізом. На основі сенсуалістичної філософії він будує і свою етику, вірніше, він запозичає її в Гальвенция. Якщо існує лише одне джерело пізнання – наші відчуття, то варто відкинути всяку мораль, не зв'язану з відчуттям, що не виросло з нього. Бажання слави, заслуженого схвалення інших, на думку Стендаля, - один з найдужчих стимулів поводження людини.

Згодом погляди Стендаля еволюціонували: деяку байдужність до суспільних питань, характерне для нього в епоху Імперії, перемінилося палким інтересом до них. Під впливом політичних подій і ліберальних теорій під час Реставрації Стендаль став думати, що конституційна монархія є неминучим етапом на шляху від деспотизму Імперії до Республіки і т.д. Але попри все те політичні погляди Стендаля залишалися незмінними.

Характерна риса сучасного французького суспільства, думав Стендаль, - лицемірство. У цьому провина уряду. Це воно примушує французів до лицемірства. Ніхто у Франції вже не вірить у догми католицизму, але всякий повинний приймати вид віруючого. Ніхто не співчуває реакційній політиці Бурбонов, але усі повинні її вітати. Зі шкільної лави привчається лицемірити і бачить у цьому єдиний засіб існування і єдину можливість спокійно займатися своєю справою.

Стендаль був жагучим ненависником релігії й особливо духівництва. Влада церкви над розумами йому здавалося найстрашнішою формою деспотизму. У своєму романі «Червоне і чорне» він зобразив духівництво як суспільну силу, що боре на стороні реакції. Він показав, як виховують майбутніх священиків у семінарії, прищеплюючи їм грубо утилітарні й егоїстичні ідеї і всіма способами залучаючи їх на сторону уряду.

Вплив творчості Стендаля на подальше развитие літератури було широке і багато образно. Причина цієї світової слави полягає в тім, що Стендаль з надзвичайним проникненням розкрив основні, ведучі риси сучасності, що роздирають його протиріччя, що борють у ній сили, психологію складного і неспокійного XIX сторіччя, усі ті особливості взаємин людини і суспільства, що були характерні не для однієї тільки Франції.

З глибокою правдивістю, що робить його одним з найбільших реалістів, він показав рух своєї епохи, що звільняється від уз феодалізму, від панування капіталістичної верхівки, що пробивається до ще неясних, але неминуче манливим демократичним ідеалам. З кожним романом зростав розмах його зображень, і суспільні протиріччя з'являлися у великій складності і непримиренності.

Улюблені герої Стендаля не можуть прийняти ті форми життя, що склалися в XIX столітті в результаті революції, приведшей до панування буржуазії. Вони не можуть примириться з тим суспільством, у якому феодальні традиції потворно розрахувалися з «чистоганом, що восторжествував,». Проповідь незалежності думки, енергії, що відкидає безглузді заборони і традиції, героїчного початку, що намагається пробитися до дії у відсталому і грубому середовищі, приховано є присутнім у цьому революційному по своїй природі, захвативающе правдивій творчості.

От чому і тепер, через стільки років після смерті Стендаля,