«Тепер полюбити г-жу де Реналь для гордого серця Жюльена стало чимось зовсім немислимим». Вночі в саду йому приходить у голову заволодіти її рукою — тільки для того, щоб у темряві посміятися над її чоловіком. Він насмілився покласти свою руку поруч з її рукою. І отут його охопив трепет; не усвідомлюючи, що він робить, він обсипав жагучими поцілунками протягнену йому руку,— «але може бути,— додає Стендаль,— вони здавалися жагучими тільки г-жі де Реналь?»

Це «може бути» має подвійний сенс. Сам Жюльен тепер не розумів, що він почував, і, мабуть, забув про причину, що змусила його ризикувати цими поцілунками. Соціальний зміст його відносин до закоханої жінки зникає, і вступає у свої права давно починалася любов.

Уже піддавшись цьому почуттю, він став міркувати, може бути, краще доглядати за подругою його господарки? Адже сама господарка тому і вибрала його в коханці, що їй зручно тут з ним зустрічатися.

Що ж таке цивілізація? Це те, що заважає природного життя душі. Міркування Жюльена про те, як він повинний надійти, як відносяться до нього інші, що вони про нього думають, — це всією надуманою, викликаною класовою структурою суспільства, то, що суперечить природі людини і природному сприйняттю дійсності. Діяльність розуму тут суцільна помилка, тому що розум працює в порожнечі, не маючи під собою твердої основи, ні на що не спираючи. Основа раціонального пізнанн-це відчуття безпосереднє, не підготовлене ніякими традиціями, що йде від душі. Розум повинний перевіряти відчуття у всій їхній масі, робити з них правильні висновки і робити висновки в загальних поняттях.

Він проникає в спальню г-жи де Реналь. Відбувається деяке замішання. «І отут у Жюльена вилетіли з голови всі його марнолюбні бредні, і він став просто самим собою. Бути відкинутим такою чарівною жінкою показалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори він кинувся до її ніг і обхопив коліна. А тому що вона продовжувала сварити його... він раптом розридався... любов, що він до себе вселив, і те несподіване враження, яке зробили на нього її принадності, даровали йому перемогу, якої він ніколи не досяг би... своїми незграбними хитростями». Так Жюльен Сорель з людини цивілізації перетворюється в людину природи, з почуттями природними і, отже, справді суспільними, на яких повинні виникнути закони гуртожитку. І він, ніколи до того не знав любові і ніким, не улюблений, випробував блаженство бути самим собою.

Історія взаємин між плебеєм-завойовником і аристократкою Матильдой, що нехтує безхарактерну світську молодь, безприкладна по оригінальності, точності і тонкості малюнка, по природності, з який зображені почуття і вчинки героїв у самих незвичайних ситуаціях.

Жюльен без пам'яті був закоханий у Матильду, але ні на хвилину не забував, що вона в ненависному таборі його класових ворогів. Матильда усвідомить своя перевага над навколишнім середовищем і готова на «шаленості», щоб піднестися над нею. Але її романтика - чисто головна. Вона вирішила, що стане урівень зі своїм предком, чиє життя було повно любові і відданості, небезпек і ризику.

Надовго опанувати серцем розумової і норовливої дівчини Жюльен може лише зломивши її гординю. Для цього треба ховати свою ніжність, заморожувати пристрасть, расчетливо застосовувати тактику великодосвідченого денді Коразова. Жюльен насилує себе: знову він повинний не бути самим собою. Нарешті, зарозуміла гордість Матильди надламана. Вона вирішує кинути виклик суспільству і стати женою плебея, упевнена, що тільки він гідний її любові. Але Жюльен, уже не вірячи в сталість Матильди, і тепер змушений відігравати роль. А прикидатися і бути щасливим – неможливо.

Так само як у його відносинах з г-жой Реналь, Жюльен боявся обману і презирства з боку закоханої в нього жінки, а Матильде іноді здавалося, що він веде з нею фальшиву гру. Сумніву виникали часто, «цивілізація» заважала природному розвитку почуттів, і Жюльен побоювався, що Матильда разом із братом і шанувальниками глузують з нього, як над плебеєм, що збунтувався. Матильда відмінно розуміла, що він не вірить їй. «Треба тільки уловити такий момент, коли в нього загоряються очі,— думала вона.—тоді він допоможе мені брехати».

Любов, що починається, зростаюча протягом місяця, прогулянки по саду, блискучі очі Матильди і відверті розмови, мабуть, тривали занадто довго, і любов перетворювалася в ненависть. Залишаючись наодинці із собою, Жюльен мріяв про помсту. «Так, вона красива,— говорив Жюльен, блискаючи очима як тигр,— я опаную нею, а потім піду. І горі тому, хто спробує мене затримати!» Так неправильні уявлення, викликані суспільними традиціями і хворим самолюбством, викликали болісні роздуми, ненависть до улюбленої істоти й убивали здорову думку. «Я захоплююся її красою, але боюся її розуму»,—говорить підписаний ім'ям Мериме епіграф до глави за назвою «Влада юної дівчини».

Любов Матильди почалася тому, що Жюльен став аргументом у її боротьбі проти сучасного суспільства, проти помилкової цивілізації. Він був для неї порятунком від нудьги, від механічного салонного існування, новиною психологічного і філософського плану. Потім він став зразком нової культури, побудованої на іншому початок — природному, особистому і вільному, начебто навіть керівником у пошуках нового життя