Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження

Проблема основних складових літературознавства досі залишається не вирішеною.

Одні дослідники (їх більшість) або доводять, або лише згадують наявність у літературознавстві трьох основних складових: теорії літератури, історії літератури і літературної критики [див., наприклад: 13, 3; 6, 4; 1, 3; 7, 7].

Інші дослідники стверджують, що складових – д в і: теорія та історія літератури. Зі складу вони вилучають, таким чином, літературну критику, хоча й вступають при цьому в протиріччя. В одній з останніх теоретичних праць зазначено: “Правда, деякі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема, В.Брюховецький зазначає: “Сучасне літературознав-ство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною” [17, III, 210]. При цьому долучено: “До речі, сам В.Брюховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж томі УЛЕ статті “Критика літературна” він зазначає [17, III, 63], що літературна критика – одна з трьох основних галузей літературознавства” [7, 70].

Останнім часом є прихильники (Козлов А.В., Козлов Р.А.) чотирьох складових: історії літератури, літературної критики, теорії літератури та бібліографії [9, 3].

Іншої думки дотримується, зокрема, Анатолій Ткаченко. Звернувши увагу, що “у вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни – історію літератури, теорію літератури і літературну критику”, він у той же час нагадує: “На Заході сюди відносять ще й компаративістику (або порівняльне літературознавство) і текстологію” [14, 9]. Це вже мова про п ’ я т ь складових літе-ратурознавства.

Важливо також врахувати, що раніше, в 60-80-і рр. ХХ ст., крім відзначених варіантів, був ще й той, що налічує дещо інші ч о т и р и складові. В “Краткой литературной энциклопедии” (М., 1962), у книгах О.Бушміна “Наука о литературе” (М., 1980), Г.М.Фридлендера “Методологические проблемы литературо-ведения” (Л., 1984) та деяких підручниках [5, 11-16, 19] йдеться про “методологію і теорію літератури; історію літератури; літературну критику” [10, IV, 331].

Отже, у ХХ столітті існували різні погляди на основні складові науки “літературознавство”.

Проблема, що виникає внаслідок цього, має низку аспектів. Перший – якою ж є об’єктивна, дійсно існуюча кількість основних складових літературознавства (адже їх не є безмежна кількість)? Другий аспект – якою є конкретика номінацій? Третій – аспект послідовності логічного зв’язку між дійсними складовими (читач, мабуть, помітив, що послідовність переліку складових, зазначених нами вище, кожного разу була іншою). Четвертий аспект – у чому головна причина виникнення і невирішеності цієї розгалуженої на аспекти проблеми протягом такого тривалого часу?

Можна, звичайно, й детально аналізувати названі аспекти, щоб зрештою конкретно відповісти на питання. Спробуємо, однак, визначитись якомога стисліше.

Стосовно причин суттєво різних поглядів одразу скажемо, що така особливість наслідків не є винятком у літературознавстві і в науці загалом. Це – неодмінна приналежність їх історичного розвитку, провідний фактор серед інших, супроводжуючих. Пояснюється це тим, що справу маємо в літературо-знавстві та інших науках з їх ч а с т к о в о-системним рівнем розвитку протягом усього ХХ-го ст. [8, 179-180, 183; 20, 351-363; 16, 5-24].

Саме через це в різних науках постійно виникає приблизне, поверхове, однобічне усвідомлення іманентних, тобто власних, природних закономірностей тих об’єктів, що досліджуються. Стосується це й літературно-теоретичних понять. Через такий підхід літературознавці неодмінно отримують р і з н і наслідки, а всі наслідки неодмінно виявляються ч а с т к о в и м и. З цієї ж причини процес дослідження розтягується на тривалий, невизначений час (безкінечного наближення до повного й суттєвого усвідомлення іманентної картини об’єктів дослідження). Наслідки не торкаються суттєвих рис “понять” (об’єктів дослідження), бо немає об’єктивної о п о р и, спираючись на яку можна було б якісно просуватися вперед, до адекватного засвоєння природної картини у тому чи іншому питанні.

Така о п о р а з усім наступним є, виявляється, лише на іншому, вищому р і в н і наукових підходів – не частково-, а цілісно-системному, до повного виходу на який наука невпинно просувається саме в наші дні [15, 8-32].

Лише на цьому новому науковому рівневі є можливість чітко й цілісно спертися на ту іманентну, природну, об’єктивну закономірність, що всі без винятку об’єкти, які досліджуються, мають чітку кількість складових у межах суворо певного с т у п е н я проникнення в їх внутрішні зв’язки, внутрішні особливості й закономірності.

Так, на п е р ш о м у ступені б у д о в и об’єкта завжди містяться лише дві протилежні і координаційні (рівноправні, співвідносні) складові (д в а аспекти чи сторони), бо це їх найменша кількість, що відкривається внаслідок так само природного б і н а р н о г о аналізу об’єкта, тобто розподілу його на дві протилежності [15, 39-40]. Зміст цих двох протилежностей зводиться тут до фіксації, з одного боку, “окремого” в об’єкті, тобто того, що вказує на його розмежовуючі складові, а з другого – “однакового”, того, що вказує, навпаки, на об’єднуючі основи виявлених складових об’єкта.

Саме тому, конкретизуючи ці положення цілісно-системного дослідження, можна бути впевненими, що відповідною п р и р о д і літературознавства як цілого