є – з минулих досліджень - насамперед та думка, (вона, до речі, є половиною того, що насправді існує цілісно), який у попередні роки був зафіксований, скажімо, О.С.Бушміним.
У книзі “Наука о литературе: Проблемы. Суждения. Споры” (М., 1980) О.С.Бушмін писав про так зване “т е о р е т и ч н е літературознавство” як складову цілісної науки під назвою “літерату-рознавство” [4, 17]. Саме теоретичне літературознавство й має справу з дослідженням і фіксацією того, що для художньої літератури, яку (разом з публіцистикою) вивчає літературознавство, є “однаковим”, виступає об’єднуючою основою для всіх її “окремих” проявів: творів, творчості письменника тощо.
У такому разі д р у г о ю, протилежною складовою літературознавства на цьому ж, першому ступені його б у д о в и є та протилежна (теоретичній) і координаційна складова, яку не згадують ні О.С.Бушмін, ні Г.М.Фрідлендер, який згоден з О.С.Бушміним [18, 3], і що має назву “п р а к т и ч н о г о літературознавства”.
На відміну від “теоретичного” практичне літературознавство досліджує те, що для художньої літератури є “окремим”, виступає як свідчення розмежованих між собою літературних одиниць – окремих творів, творчості окремого письменника, літератури регіону, літературної епохи, літературного процесу окремої й певної національної літератури тощо.
Однак, цілісно-системний науковий рівень дає можливість не обмежуватися п е р ш и м, узагальненим ступенем дослідження основних складових об’єкта, в цьому випадку “літературознавства”. Він покли-каний (і дає можливість) охопити й конкретний, д р у г и й ступінь будови. Опорою для цього стає так само всезагальна об’єктивна закономірність, згідно з якою д р у г и й ступінь цілісно відкриває ч о т и р и складових цього ж об’єкта. Вони усвідомлюються внаслідок ще одного бінарного поділу, на цей раз поділу на дві протилежності кожної з двох уже отриманих на першому ступені складових (тобто поділу тепер теоретичного і практичного літературознавства).
“Окреме” як перша складова першого ступеня б у д о в и “цілого” в об’єкті відкриває себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність таких двох протилежностей: “одиничне” і “особливе”.
“Однакове” як друга складова першого ступеня б у д о в и “цілого” в об’єкті показує себе тут, на д р у г о м у ступені, як єдність інших двох протилежностей: “загального” і “всезагального”.
Таким чином, на другому ступені будови “цілого” в об’єкті складових стає не інакше як ч о т и р и. Разом вони складають невідривний ланцюг “одиничне-особливе-загальне-всезагальне”.
Через такі нові підстави (на такій новій о с н о в і, якої не знала й філософія радянських часів, що також розвивалася на частково-системному рівні, занадто повільно крокуючи до рівня цілісно-системного) стає видно, що п р а к т и ч н е літературознавство, яке має справу неодмінно з розмежо-вуючими й розмежованими літературними одиницями (одиничним й особливим) – на цьому, наступному ступені поділу має однією зі своїх складових “літературну критику”. Адже саме вона, літературна критика, вивчає суто одиничні прояви художньої літератури – і в часі їх появи, і з боку їх якості. Тому про літературну критику здебільшого пишуть, що це наука, яка займається с у т о літературними явищами с ь о г о д е н н я: новими творами, новими письменниками, новими темами, напрямами, ідеями тощо.
Протилежною складовою тут, на д р у г о м у ступені б у д о в и “цілого” в об’єкті і одночасно другою складовою практичного літературознавства маємо, у свою чергу, звісно, “історію літератури”. Саме вона як носій “особливого” звертається до порівняльного вивчення, дослідження зв’язків одиничних літературних явищ між собою – і в їх часовому просторі, і з боку особливих якостей їх руху, розвитку. Тому здебільшого й пишуть, що історія літератури займається дослідженням особливостей літератури минулих років, десятиліть, століть, тисячоліть, тобто розвитком (через виявлення традицій і новаторства) специфіки національного історико-літературного процесу, специфіки літературних епох або епохи, специфіки творчості письменників або письменника на фоні епохи, періоду; історичним (через виявлення традицій і новаторства) дослідженням творів, тем, жанрів, родів, видів, образів тощо.
Такими є на другому ступені будови “цілого” в об’єкті, що його досліджуємо (в “літературознавстві”), д в і п е р ш і конкретні складові літературознавства з ч о т и р ь о х існуючих тут. Тобто – маємо дві складові поки лише “Практичного літературознавства”. (Під час процесу цілісно-системного дослідже-ння важливо не забувати, в якому конкретному місці будови об’єкта перебуваємо в той чи інший момент, що вже залишили позаду і що потрібно ще дослідити в обраних нами межах). Отже, усвідомленим є розподіл лише ”Практичного літературознавства”, настала черга звернути увагу на природний розподіл його протилежності – “Теоретичного літературознавства”.
“Т е о р е т и ч н е літературознавство” так само має дві конкретні співвідносні складові. За своєю наступністю вони в той же час є третьою і четвертою серед усіх чотирьох складових “літерату-рознавства” в цілому на цьому, другому ступені його будови.
Третя складова, було зазначено нами, відкриває себе як “загальна” сторона “однакового” в досліджу-ваному