об’єкті. Це означає, що вона фіксує загальні, спільні для всіх літературних явищ, понять закономірності. Такі закономірності, додамо, одночасно властиві не лише літературі, але й ближній для неї ширшій сфері – мистецтву, куди література входить як вид. Ця особливість “загального” продиктована його суперечливістю, що позначається й у випадку з “теоретичним літературознавством”, тому що його предмет – “література” – існує не абсолютно сама по собі, а перебуває у зв’язках насамперед з найближчим своїм відображаючим дійсність оточенням (мистецтвом), і цей найближчий зв’язок “загальне” теж захоплює, зберігаючи тим самим відносність відокремлення літератури. “Загальне”, таким чином, є єдністю рис не лише обраного об’єкта, але й безпосередньо ширшого.
Цією третьою складовою літературознавства є, звичайно, “теорія літератури”, про яку здебільшого пишуть як про науку, яка вивчає загальні принципи, закони, категорії, поняття літературної творчості: зокрема, образність, типовість, естетичну спрямованість, колізійність, конфліктність, роди, види, сюжет, жанри, зміст, форму, стиль тощо, які характерні в той же час для мистецтва загалом.
Нарешті, є й четверта складова літературознавства (вона ж є другою складовою теоретичного літературознавства). Це – м е т о д о л о г і я. Вона, безперечно, є основою, підґрунтям усіх трьох попередніх складових і самої літератури як об’єкта літературознавства, але, на відміну від “загальної” основи (теорії літератури), є вже “в с е з а г а л ь н о ю” основою, бо захоплює одночасно не лише основи безпосередньо ширшої сфери – мистецтва, а й основи усіх віддалених, ще більш широких сфер.
Тому насправді м е т о д о л о г і я літературознавства – це є не лише, як звичайно про неї пишуть, наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої науки, в даному разі літерату-рознавства. І не лише наука про методи (як лише способи) дослідження в межах окремої низки наук: природничих, суспільних, технічних, гуманітарних. Такі з в и ч а й н і, з в и ч -н і методології вже засвідчили себе у ХХ ст. як переважно обмежені, часткові, поверхові способи дослідження, наслідки яких щоразу були, є і завжди будуть в основному вузькими, поверховими, суперечливими.
Прийшов час усвідомити, що всі відомі спеціальні методології [3; 12; 19; 2; 18 та ін.] – це дуже важливі, але завжди часткові моменти на шляху поступового усвідомлення справжньої, цілісної методології. Вона, виявляється, лише тоді може бути усвідомлена як природна, тобто цілісно-системна, коли стане відома її спільна всезагальна основа, що обертається не лише “способом” (це – тільки одна сторона), але й, що дуже важливо, “шляхом” (друга сторона) дослідження, і не лише спеціально-наукового, а взагалі “н а у к о в о г о” дослідження, і - ще ширше – загалом “цілісно-системного п і з н а н н я”.
Така всезагальна о с н о в а є, виявляється, єдино об’єктивною, тобто властива вона і міститься в самій природі “о б ’ є к т а”: як самого по собі, так і того, що потрапляє в поле нашої уваги і досліджується. Тому це – найбільш природна основа. Вона в той же час – адекватне відображення в с е о х о п л ю ю ч о ї є д н о с т і безмежно всіх закономірностей Всесвіту. Вона ж відкриває собою, нарешті, і безмежну, всепронизуючу г а р м о н і ю (взаємодоповнюючу взаємодію) його, Всесвіту, єдності та множинності.
Звідси к р и т е р і є м реального, природного пізнання, разом і наукового дослідження, є постійна опора на всезагальну, цілісно-системну є д н і с т ь усіх об’єктів, явищ об’єктивної дійсності при їх одночасній безмежній різноманітності. Ця є д н і с т ь, як не дивно, має свій вигляд: як “с і т к а” об’єктивних зв’язків будь-якого об’єкту як цілого [побачити її можна в книзі: 11, 199-244]. Звідси конкретніше про дійсний критерій пізнання, дослідження можна сказати, що це – досягнення повної (щільної, цілісної) відповідності між цією “с і т к о ю” всезагальних закономірностей “об’єкта взагалі” і, з другого боку, одиничним її (“сітки”) проявом у певному конкретному об’єкті, що обраний для дослідження.
Звідси найбільш природний і плідний ш л я х пізнання, дослідження – це шлях “від всезагального (крізь нього) до одиничного (його прояву)”. На шляху, навпаки, звичному: “від одиничного (від окремих одиничних фактів) до узагальнень” – наслідки завжди бувають частковими й частково-системними. На шляху “від всезагального до одиничного” – наслідки завжди цілісні й цілісно-системні, чим вони й відповідні, цілком адекватні самій іманентній п р и р о д і об’єктів, що досліджуються. На цьому шляху не потрібно вигадувати, “придумувати”, а лише усвідомлювати те, що насправді є в досліджуваному об’єкті, що властиве для нього незалежно від наших бажань, вигадок чи смаків.
Саме через такі особливості цю в с е з а г а л ь н у складову літературознавства – м е т о д о л о г і ю – раніше, як правило, не враховували,