Барт запропонував аналізувати класичі твори за допомогою п'яти код1в:
Смисли, які утворюють основні п'ять кодів, формуються завдяки конотації: оповідт коди відображають первинну структуру тексту, що наповнюється іншими структурами i смислами. Виділення різних кодів тек-сту — це виділення асоціативних поляв (надтекстової організації значень), які допомагають створити цилісне уявлення про текстову систему, наявні та прихован1 смисли.
Структурний аналіз традиційних класичних творів дав змогу виявити в них сліди різних дискурсів влади. Дискурс, що виражає владні структури, в тексті є найсильнішим, найрозгорнутішим i найбагатшим, проникає у вci клітини тексту, буквально «заражає» їx собою. Дискурс, що намагається піддати сумніву владний дис-курс, мае другорядну роль. Наприклад, у романі Панаса Мирного «Xi6a ревуть воли, як ясла повні?» можна визначити опозицію владного та маргінального дискурciв через протиставлення «Чіпка — Грицько», де з дійовою особою Ч1пки пов'язаний центральний ідеолойчний смисл (соціальний бунт, що формується у суспільному житті XIX ст.), натомість маргінальна позиція Грицька відповідає «ідеології» мирного селянина, який, напротивагу бунтарській (революційній) позиції, проповідує смирения, довіру процесу життя. За таким приципом центрування головного дискурсу i маргіналізації другорядних вибудовується класична структура твору.
Аналіз творів за структуралістською методологіею вступив у конфлікт з академічним літературознавством, долаючи його позитивістську практику логічною обрунтованістю досліджень. Це дало не лише вагомі літературно-теоретичні i літературознавчо-практичні результати, а й започаткувало моделювання нових художніх експериментів. Так, проаналіувавши по-новому майже всю європейську лігературу від середньовіччя до XX ст., представники «нової критики» у французькій лiтературній ситуації розробили нову теорію роману, яка знайшла своє втілення у прозі. Ця лігературознавча практика здійснила i своєрідне прогнозування літературного майбутнього. Саме в руслі перепрочитання i прогнозування розвивався західний літературний постстру ктуралізм.
Успішно вибудувавши свою поетику на лцнгвістичному проекті розриву мовлення i мови (протиставлення твору i структури), структуралізм зіткнувся з тіею проб-лемою, що й класичний психоаналіз, в якому психіка постала як розщеплення свідомого i несвідомого. Г. Косіков з цього приводу зазначив: «...мовлення i мова, твір i його структура належать до якісно різних piвнів реальності i сьогодні завдання повинно полягати вже не в репродукції першого з цих piвнів до другого, а в тому, щоб з'ясувати характер тих трансформаций які їx зв'язують». Проблема синтезу як виходу з цього розщеплення зумовила наукову перспективу постструктуралізму.
У 60-тi роки XX ст. ідеї структуралізму активно розгортають представники тартуської школи на чол1 з російським культурологом та семіотиком Юрієм Лотманом (1922—1993). У працях «Лекцфї iз структурної поетики» (1964), «Структура художнього тексту» (1970) він сформував структурно-семіотичну методику вивчення художнтх творів. Вона грунтувалась на тому, що основна функція культури полягае у структурній організації світу; для нормального функціонування культура потребує цилісного i впорядкованого самоусвідомлення, тому ця потреба цілісності реалізується в різних типах текстів. Структурний аналіз у поєднанні з психоаналітичною інтерпретацією прийшов в Україну лише в npoцeci становления посттоталітарного літературознавства.
Перспективні тенденції структурного аналізу.
Структурний аналіз художіх розповідань виявив переваги та недоліки науково-пояснювального методу. Ці «плюси» та «мінуси» сприяли розвитку науки про розповідання, тому можна говорити про перспективи структурного підходу:
1.Структурний анал1з обмежився рівнем розповідного дискурсу, поза його увагою залишилися соціологічний, культурний, біографічний piвнi, інтеграція з якими відкриває шлях для постструктуралістських інтерпретацій.
У 70—80-тi роки XX ст. структурний метод було розкритиковано на основі акцентування принципової безструктурності певної сфери людського існування. Тому структурний психоаналіз Лакана як синтез лінгвістичнoї та психоанал1тичної методики особливо цікавий у методологічному аспекті, оскільки він