Традиція і національно культурний поступ. – Зб. наукових праць. – Харків. 2005 – 335 с.
О.В. Черемська
ОСОБЛИВОСТІ ДИНАМІКИ ЖАНРУ БАЛАДИ: ВІД ФОЛЬКЛОРУ ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ
(на матеріалі поезії В. Стуса)
Жанр балади вивчають та пояснюють літературознавці з того моменту, як І. Ґердер вперше обґрунтував свою теорію балади, описавши її найважливіші особливості. Якщо узагальнити всі відомі відтоді визначення балад (а їх дають Д, Балашов, О, Дей, П. Житецький, Ф. Колесса, Д. Овсянико-Куликовський, Г. Поспелов, В. Пропп, Т. Салига, Т. Сильман, С. Страшнов та ін. дослідники), то отримуємо таке: балада - це старовинна, невеликого розміру, ліроепічна мандрівна пісня західноєвропейського походження, якій властиві драматичний характер, перманентний трагічний фінал; пісня, що викладає яку-небудь подію (історичну, легендарну, побутову), має зосереджено-динамічну композицію, драматично-сконденсований конфлікт, викликає емоційне потрясіння і зворушення, обов'язково послуговується такими допоміжними художніми засобами як елементи чарівного; за загальним типологічним жанровим змістом є близькою до роману, оскільки у ній характер головного персонажа чи персонажів усвідомлюється у його становленні - в прагненні до ідеалу, зазвичай приреченого на поразку.
Між літературознавцями і фольклористами можна відзначити наявність дискусії з приводу усталеності / змінюваності жанру балади. Г. Поспелов, скажімо, називає баладу жанровою формою, котра покликана бути носієм чітко визначеного жанрового змісту [1, с. 16], внаслідок чого виникає уявлення про стабільність і непорушність всередині цього жанру. Розширюють що думку Д. Балашов, говорячи, що змінність, рухливість всередині баладної структури призводить до згасання цього жанру, де першою ознакою такого згасання було "насичення епічної тканини балади ліричними елементами та поява ліро-епічної балади" [2, с. 45], через що "нова балада як творчо продуктивний жанр [...] хилиться до занепаду, ґрунт для творчості у формах баладної поетики повинен зникнути" [3, с. 72], а також Р. Ієзуїтова, вказуючи на те, що "стійкість і повторюваність специфічно застосовуваних художніх засобів у баладі (а такими, на її думку, є сюжетна основа, новелістична побудова, фрагментарна композиція, динаміка дії, лаконізм і концентроване використання художніх засобів. - О. Ч.) не дозволяє погоджуватись із тими дослідниками, котрі розглядають її як відкриту жанрову структуру" [4, с. 162]. Але, ми вже писали про те, що жанр взагалі за своєю сутністю є структурою рухомою, не застиглою на одній якійсь стадії свого розвитку. Процес трансформації не обійшов стороною і баладу, про що свідчать зазначені нами вище дослідження М. Гайдая, а також розвідки Т. Салиги, Ю. Смирнова, С. Страшнова та Є. Тарланова. Цей жанр пройшов усі етапи розвитку - від архаїки до модернізації, і в період шістдесятництва у черговий раз деактуалізувався (навіть деконструювався, набувши при цьому якісно нових рис). Про жанрову модифікацію балади писав ще на початку XX століття Д. Овсянико-Куликовський, аналізуючи творчість Г. Гейне. Дослідник говорив, що поезії Г. Гейне зі збірки "Романцеро" належать до баладних, незважаючи на свою відмінність від звичайного типу балад "оригінальною обробкою, перевагою ліризму над епічним боком та особливим характером цього ліризму, до складу якого входять іронія і сарказм" [5, с. 39]. На безперервний рух цього жанру (якщо взяти до уваги його типологічну співвіднесеність із романом, про що свідчить Г. Поспелов /див. [1, с. 17]/), вказує і теза М. Бахтіна про постійне художнє становлення жанру романа: "інші жанри [...] як деякі тверді форми для відливу художнього досвіду [...].
Вивчення інших жанрів є аналогічним вивченню мертвих мов; вивчення ж роману — вивченню живих мов, притому молодих" [6]. Динаміка оприявнюється й завдяки існуванню жанрових різновидів усередині власне балади, в результату чого саме поняття "балада" стає родовим, моножанровим, статичним, породжуючим нові рухомі утворення, здатні коригуватись залежно від характеру епохи. У приклад можна навести такі різновиди, як алегоричний [2, с. 63]. героїчний, легендарний, історичний, казковий, лицарський (класифікація скандинавського дослідника Ґрундтвіга; цит. за [4, с. 228]) типи балад; далі - почуттєва балада (активно побутує у XVIII ст.), комічна [3, с. 150, 161], притчева балада-знахідка 70-х років XX століття, яка являє собою "вельми еклектичне утворення, поетична фантазія і переказ в якому зв'язані по руках і ногах життєвим нарисом чи злободенною публіцистикою" [7, с. 150], нарешті іронічна та філософська балади [8, с. 21].
У цілому, відкритість жанру мотивується "складністю процесів, що відбуваються в поезії, зокрема, в розвитку жанрів" [8, с. 22], через що важко все багатство структурно-смислових відтінків звести до якоїсь всезагальної формули. Особливо важливою є ця вказівка для другої половини XX століття, для періоду шістдесятництва, де зароджуються передпостмодерні віяння з їх тяжінням до барокової метафоричності, символічності мислення і наданням чільного значення фольклоризації разом з інтелектуалізмом.
Оновлення і деактуалізація балади в 60-ті (і зокрема, у творчості В. Стуса) має ряд причин:
1. Жанр дуже добре зберіг давні міфологічні уявлення, а друга половина XX століття в цілому характеризується відродженням духу літературної міфотворчості та містичного авантюризму, зародженого ще у XVIII столітті (саме на цей час припадає домінуюча активність баладного побутування) у зв'язку із прагненням раціонального пояснення надприроднього та визнанням його непізнаваності (див. [9, с. 235]). Завдяки цій збереженості автор має змогу пробитись до витоків національного життя і національного характеру.
Якщо ми
