„Панорама”, № 3 (9321), субота, 10 січня 1998 року
ГРИГОР МОВЧАНЮК
ПОЕЗІЯ СОВІСТІ
Молитвенні слова «Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле. Де не стоятиму - вистою», - Василь Стус дотримав гідно. Він залишив нам поетичні скарби, яких довго не торкнеться тлін. З почуттям признання ми злітаємося на поетове світло, бачимо в ньому свого провидцю, який підтвердив правоту свого чину ціною власного життя. Він здійснив такий подвиг в історії української літератури, рівного якому годі знайти за період тоталітарного режиму.
Коли проходили Шевченківські дні на Вінниччині, делегації письменників і культурних діячів з України і зарубіжжя роз'їхалися по пам'ятних місцях Поділля. Я ввійшов до групи, яка взяла напрям до Немирова, Гайсина і Рахнівки - рідного села поета. Серед нас були Петро Скунць, Яр Славутич, Іван Ковач, Михайло Саченко, Микола Братан, Ірина Мироненко та інші. Ми підійшли до двору, де стояла хата батьків поета, до криниці, з якої він пив воду. Нас оточив гурт селян, почали розмовляти. Люди пригадували Василя. Яр Славутич, що всю дорогу заповнював свого записника, сказав чимало добрих слів про поета, наголосивши, що Василь Стус своєю громадянською лірикою сягає вершин Шевченка. Ніхто не зважився перечити думці українського поета з Канади, який мав можливість бути краще обізнаним з творчістю В.Стуса, ніж ми тут, на рідній землі, де його слово було під твердою забороною, а знали ми її тільки з донесень радіо «Свобода» і деяких машинописних списків. Долі двох великих українських поетів Т.Шевченка і В.Стуса багато в чому схожі, і про це вже йшлося в ряді публікацій.
Одначе, я хотів би повести мову про одну з характерніших особливостей творчої позиції і снаги В.Стуса - фактор совісті, тієї божественної ноти, якою поет керувався все своє життя. Важливо, що фактор совісті як духовне начало самооцінки морально-етичної поведінки і визначав позицію цього художника слова, громадянина, патріота і героя на перехрестях духовної борні. В кожному з нас є провіденції, що приходять з верховин духа, з особистого досвіду, родоводу, народу. Проте вони мало враховуються людьми. Пересічний громадянин зазвичай волає - «хліба і видовищ». Один з лідерів тоталітаризму Л.Брежнєв формулював свої обіцянки пастві так: «Буде хліб — буде пісня» Високоморальна людина не могла вписатися в такий режим і спробувала вирватися із сталевих лещат тієї системи, що похоронила десятки мільйонів жертв на Соловках, у Воркуті, в Пермі, в Биківні, на Колимі... Не обминула Колима і В.Стуса, і його сподвижників - І.Світличного, Є.Сверстюка, М. Осадчого, В.Чорновола, М.Гориня, Б.Гориня, І.Калинця, І.Стасів-Калинець, С.Шабатуру, Ю.Бадзя, В.Овсієнка, П.Заливаху, В.Мороза, І.Сокульського, В.Марченка,...
Час, який проминув відтоді, не за горами, і мимо жемо пригадати ті перипетії режиму, який висів над кожною головою, включно із першими особами (доля М.Хрущова, в Україні доля П.Шелеста). Знаємо, що в 60-70-і роки цей режим був дещо перебірливіший і В.Стус міг обійти гострі кути, які траплялися на його дорозі як поета, літературознавця і громадянина, вибрати ту посередню стежку, якою міг би ходити до сьогодні і відзначати свої-ювілеї - був він від природи кремезним - за пристойним столом, з шампанським та відповідними тостами. Одначе поет не був посередністю. Його совість вивела на ту дорогу, де праведник наткнувся на політичний бандитизм. Поета ліквідували.
Василь Стус, ще розпочинаючи творчий шлях, був зорієнтований на природні почування — «Перші уроки були мамині», - і на нове мислення, характерне для шістдесятників, бажання висловитися розкуто і в думках, і в поведінці, прийняти на себе важку ношу назрілих ідей, тем, напрямків. Не було у цьому нічого протиприродного. Міняються часи, міняються люди, життя розвивається. Проте на пригрітих місцях в державних апартаментах сиділи такі, які не хотіли запропонованих часом і новаторами перемін, вони пильно стежили за поетом, і як в часи Шевченка і Герцена, натискали на старе рипуче «гальмо», а водіїв нової машини «садили». Іван Драч про це писав так: «На прем'єрі фільму »Тіні забутих предків« у київському кінотеатрі »Україна« Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів». Проте під накинутим ковпаком цього «сидіння» поет продовжує подвижницьку інтелектуальну працю внутрішнього протесту, а головно духовного вознесіння у світ людської душі, її тонких інтересів, розширення особистісної свідомості, духовних проявів і знань на тих параметрах, які властиво і включають в себе смисл людського буття. В.Стус не ігнорує земного, саме для того він і працює, щоб земне піднести до небесного, просвітлити, дати йому орлині крила, високий злет. Та пригадаймо, як офіційна критика систематично вимагала від літераторів - пишіть про земне, про хліб, про людей праці. Погляд літераторів мав бути спрямований тільки під ноги або не вище від колосків. Насаджувався тваринний кругозір, тваринна доля і слухняність до пастуха. І досі чимало поетів не звільнилися від того навіяного стереотипу приземленості, що немовби є «зрозумілою і необхідною простому трудівникові». В.Стус, як і властиво літературі від найдавніших часів, рушієм своєї творчої снаги обирає совість, свою поетичну енергію сповнює морально-етичним дійством ліричного, а подекуди і драматичного героя - вірші про Костомарова. Чернишевського, Довженка.
Ліричне дійство у душі поета стає фактором внутрішнього переживання, осмислення набутків власної душі і людських інтересів, поцінування
