Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю –

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати.

Він докоряє собі й те, що не знаходиться поруч із побратимом, маючи «велике досьє» у тих, котрі його окрали, «лишивши гнів ропавий і кривавий і право - надриватися в ярмі». Поет апелює до людської моралі, до самокритики і самооцінок власних вчинків, тоді, коли за іронією долі «сидять по шпарах всі мужі хоробрі», ставить недвозначне питання, зрозуміло, із готовою відповіддю:

Чи людська добрість - тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?..

Мимовільно тут пригадуються мотиви з «Тюремних сонетів» І.Франка, вірші П.Грабовського зі збірки «Пролісок», чи то й згодом написані гратовані сонети І.Світличного. Я сказав би, що це рефлексивне суголосся. Поети, вірні чеснотам, часто апелюють до історичного права і законів суспільного співжиття, звертаються до почуття совісті, що у В.Стуса досить виразне. Певною мірою так підказували й обставини, адже тоталітарна система часів В.Стуса була нахабнішою і брехливішою від самодержців минулого. Вітрина радянських законів спокушала навіть багатьох талановитих зарубіжних письменників, які вірили в розрекламовану «справедливість» того ладу. Р.Роллан, П.Неруда, М.Крлежа, В.Незвал, Л.Новомеський. Задурюванню і лицемірству не було меж. Своїх же талантів, котрим свобода і правда потрібні були, як повітря, топтали і цинічно розчавлювали, заповнювали ними тюрми. Обмеження зовнішньої свободи пробуджувало свободу внутрішню. Поет опирається на Божу ласку, власну совість. Обов'язки перед вітчизною, чесноти душі, заповідь совісті поет осмислює і в циклі «Костомаров у Саратові», у віршах «Добрий день, мій рядок кароокий», «Отак живу». І собі, і співвітчизникам поет докоряє невиправдане ярмо рабської покори:

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, господом забуті,

вітчизни просилю, як подання.

На рівні фальші у нас вітчизна нібито була, але на рівні правди її ще випрошували, і це політичне жебрацтво дуже вражало поета. Серед обставин пригнічення і трагічних передчуттів, обманутих надій і «філософствуючих резигнацій плем'я самоїдів« він скрушно признавався: »Як страшно відкриватися добру.. Як страшно зізнаватись, що людина іще не вмерла в нас«. Безумовно, страшні слова, а ще тяжче, що вони залишаються актуальними до сьогодні, коли над благими людськими намірами і чеснотами глумляться новоявлені нахаби і злодії так, ніби в тих перевертнів ніколи не просиналося ніщо людське.

З фактором совісті В.Стус поєднував не тільки особисті переживання і моральну відповідальність перед життям, долею людини і вітчизни, але й вірив, що цим сокровенним божественним почуттям керуються і побратими, і ті, в кого не згасала іскра людяності. Фігурально цю сокровенну властивість поет переносив і на осмислення часу, на ту тяглість, що залишається вірною власній сутності:

Один лиш час і має совість:

тече й тече, немов Дніпро.

Не знаю, зло це чи добро,

та загадкова невідомість

вже й закінчитися спішить.

І те - померти а чи жить

однаковісінько, їй-богу ж,

однаково. Чи ти, чи ні,

а помремо на чужині,

шукавши отчого порогу.

Поет тонко використовує при цьому версифікаційну тональність Шевченка, перефразовуючи Шекспірове »бути чи не бути«, «померти а чи жить«. Хоч це невеличкий і типовий для В.Стуса твір, він додатково переконує, як глибоко самоусвідомлював поет призначення і вартість власного життя як частки буття батьківщини. Ці почуття випливали з самої підсвідомості, були для нього органічною з'явою. Тому цілком спонтанно народжується у В.Стуса це один невеличкий, майже прозаїчний, але сповнений глибокого смислу вірш, який також апелює до людської поведінки, людської совісті:

Три скелети сидять за кавою

і провадять про філософію Ніцше,

до них присідає рудава бестія

і починає з одного кпити,

що той недоладно грає

справжню людину.

Неважко зрозуміти, хто є та рудава бестія, і чому вона провокує власне фактор людської гідності й інтересів, з'ясовує позиції ідеологічного штабу.

До людського сумління, совісті, благочестя, осмислення суті життя звертався поет, коли жалкував долю тюремщиків, що чатували його невольницькі страждання:

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось.

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пройнялось

моє недуже. Ти ж - за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

А є добро. А ти труха і тлінь.

А спільне в нас, що в'язні ми обоє

дверей обабоки. Ти — там, я тут.

Нас порізнили мури, як статут.

Василь Стус майже категорично поставив питання про смисл людського життя, простежив ситуацію стосунків поміж людьми на рівні філософських роздумів, і дав на це вірну відповідь саме тому, що поєднував питання про смисл людського життя з питанням духа. І це не єдиний вірш поета, де екзистенціальні проблеми вступають в роль. Роздуми поета про смисл особистого життя також належать сюди. Екзистенціалісти типу Ж.П.Сартра не завжди давали на поставлені питання вірну відповідь, оскільки раціоналістичних аргументів недостатньо. Життя має ще й трансцедентальний характер. Одначе це вже філософська дискусія. В.Стус головно керувався внутрішніми незапрограмованими чи