Аби спізнати: смерть — то справжня втіха

(4,с.95).

Тут постає питання про архітектонічний ідеал цієї концепції. Стусівський ідеал — наслідування Люципера, повторення його шляху:

Ця Богом послана Голгофа

Веде у паділ, не до зір

(4,с.101).

Кожен текст стає люциперичним дійством, де всі поняття розуміються у зворотному сенсі: впасти = піднятися, любов = ненависть. Наголошується велич падіння. В такому ключі народження внутрішнього бога йде через деперсоналізацію душі, а людина сприймає себе мікросвітом — частиною макросвіту.

Ця ідея розвивається в дуже складній системі просторових образів. Марно шукати в цих текстах цілісної картини; вони - суперечливе поєднання східної містики і сюрреалістичного герметизму. Проте спробуймо віднайти в них загальні або хоча б повторювані думки. Стусів герой залишений не тільки Богом і світом, а й простором: «Немає світу. Я існую сам» (4, с.127). Він брав участь у перетворенні світу і зазнав поразки: «з семи небес упав сторч головою» (4, с.127). Подібно до врубелівського Демона чи Прометея, він страждає, а його муки — Божа воля і кара. Як Каїн чи Аґасфер, він не мас місця у всесвіті:

Як то сниться мені земля,

На якій лиш ночую!

Як мені небеса болять,

Коли я їх не чую

(4,с.88).

У нього відсутня тришарова Градація світу (небо/земля/пекло); «упавши сторч головою», він вважає «вседорогу до Бога» «всеспадною» (4, с.110), небо — проваллям, землю — півсвітом. На землі він є лише кочівником, гостем. Містком до теозису є смерть. Стус пов'язує її з судним днем, злетом, пробудженням. У багатьох текстах її символізує смертоносне світло, яке несе прозріння:

Смерть — то вище зір, життя — понижче пекла.

Свій простір пристрасті шаленством розгородь.

(...)

А твій суремний дух, що довірявся лірі,

У галактичнім сні довершує політ

(4, с. 136).

Так відбудеться зустріч: герой відмовиться від свого «я» і зіллється з нірваною.

Зрозуміло, що залежати від цих аспектів буде і ідея особистості. Автор визнає, що найвища цінність для людини — бути собою, що ціль життя — проникнення у власну душу, сковородинівське самопізнання. Та Василь Стус не протиставляє людину й природу. Для нього богоподібність — злиття зі всесвітом, яке виражається у втраті індивідуальності. Хоча він, як ми казали вище, й прагне «свого простору пристрасті», однак народження бога в людині відбувається через смерть, через «прозорість душі», тобто перехід у несвідоме.

Тепер проаналізуймо сприйняття цим митцем людських відносин. Погоджуючись із необхідністю практичної допомоги іншим, поет тяжіє до автономності людської одиниці:

Віддати іншому свою любов —

То справжній егоїзм.

То вже наполовину бути мертвим

(3, с. 30).

Не вірить він і в біблійну концепцію «одного тіла» (Бут. 1:27):

...жодному з нас не вдається

Бути одночасно собою

І кимось іншим.

(...)

Нас двоє. Завше двоє

(З.с.51).

У даній розвідці ми розглянули особливості релігійного модернізму значного митця української літератури XX століття Василя Стуса. Його вчення було проаналізоване на таких рівнях: постать Бога, проблема страждання, антиномії опір/покора та життя/смерть, архітектонічний ідеал, особистість та ставлення до інших. Було встановлено, що принциповим його моментом є розуміння телеології страждання (божевілля та відчай), вибору опір/покора на користь терпіння, сприйняття життя й смерті (уникання життя й рефлексія смертю, чекання її), архітектонічного ідеалу (Люцифер), особистості (стирання межі між особистістю й природою, втрата індивідуальності).

На нашу думку, головною причиною поетового ставлення до мук є особиста вдача митця. Як зауважив І.Дзюба, Стус - поет, який «за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного, дошукується неможливої відповіді на вічні запитання і застрашений відпочатковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися на них стоїчно» (курсив наш — М.Б.) (2, с.4). Тобто причина тут у світосприйнятті як такому, в песимізмі, приреченості й екзистенціальному трагізмі поета.

Виражаємо надію, що подальше дослідження найглибших рівнів письменницького світогляду буде продуктивним методом витлумачення концептуальних основ стусівської творчості.

Література

1. Боихёффер Д. Сопротивлсние и покорность. М.: Прогресс, 1994. — 265 с.

2. Дзюба І. Різьбяр власного духу // Стус В. Під тягарем хреста. Львів: Каменяр, 1991. — С. 3-20.

99

3. Стус В. Зимові дерева. Брюссель: Література і мистецтво, 1970. — 206 с.

4. Стус В. Під тягарем хреста. Львів: Каменяр, 1991. — 159 с.