Василь Стус в контексті європейської літератури // Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції, присвячено вшануванню пам'яті письменника, літературознавця, мислителя і громадянина. – Донецьк, 20-21 вересня 2001 р

Лариса Донченко

(Кривий Ріг)

МОДУСИ НАБЛИЖЕНЬ: ВАСИЛЬ СТУС І ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

У парадигмі шістдесятництва ці постаті, здається, найбільш віддалені. При рівнопокладанні цих двох імен виникає енергія відштовхування, яка сконденсована у площині метафізичній: одна модель художнього світу перебуває в процесі становлення, інша - чітко окреслена грізною силою небуття. "Пам'ять про закінчене життя іншого володіє золотим ключем естетичного завершення особистості. Пам'ять є підхід з точки зору ціннісної завершеності" (1-95) - писав М. Бахтін.

Сьогодні можна стверджувати, що погляди В.Стуса на прозу В.Шевчука еволюціонували від захоплення до несприйняття. В листуванні ім'я прозаїка згадується зрідка. Спочатку Стус виявляє зацікавлення "...кортить почитати Шевчука (2 410), ...зрадів оповіданню Валерія "На вітрах" (2 - 108 ), далі висока похвала : "...у нього гарний розум" (3 - 41), потім - розчарування .... " якось, грішний, я ніколи надто не переймався його текстами" (2 - 377), і, врешті - решт гостра критика: "Прочитав у "Літературній Україні" оповідання В.Шевчука (зветься, здається, "Сивий". Воно трохи химеркувате, а ще більше - плитке. Небезпечна ж така стилістика: вона й душу може обмілити. (2. 404). В цій категоричній оцінці виявляється різнополюсність їх творчих манер. Стус сповідував лаконізм стилю. В роздумах над стилістикою М.Достоєвського, він зауважує, що "найкраща вона - по стендалівські - коли її немає, коли це стиль цивільного кодексу Наполеона.... Є лише лаконічність стилю, іншого епітету стиль просто немає (2. 471). Сам Валерій Шевчук підтверджував, що В. Стус не був у захопленні від його розлогої оповіді. Справді, на перший погляд, створені ними художні світи абсолютно неспівмірні, проте при пильному обсервуванні, освітленому пієтетом перед обома майстрами слова, можна прослідкувати типологічні паралелі на політичному, філософському, естетичному та художньому рівнях.

Василь Стус і Валерій Шевчук майже одночасно розпочали свою літературну діяльність, входили в коло молодих київських інтелектуалів - шістдесятників. Після арештів серед інтелігенції у 1965 році виявили солідарність до ув'язнених, засвідчуючи тим свою безкомпромісність і вірність друзям. Михайло Осадчий відзначав, що серед небагатьох людей, які листувалися із політв'язнями його табору у Мордовії були Василь Стус і Валерій Шевчук. "Листи Шевчука сприймалися як невеличкі новели, їх зачитували. На початку сімдесятих доля розвела їх назавжди: кожному був рокований свій замкнутий простір. По суті вони розминулись в часі, оскільки був відсутній діалог, бо напувало безгоміння. У автобіографічних замітках "Сад житейських думок, трудів та почуттів" В.Шевчук писав: "У важкі сімдесяті роки, коли мене майже не друкували і я пішов у схиму, тобто зачинившись у келії чи в башті слонової кості, як її називають і продовжив там працювати як умів та міг" (5 - 68). В.Стус отримав "кабінети" із заґратованими вікнами, він писав у камері одиночці, в тюремному шпиталі, в п'яному гаморі "зеківського" гуртожитку. Перебуваючи у "Великій" і "Малій" зонах, обидва конституювали свою неприхильність до політики, проте створили антиколоніальні дискурси, не улягаючи канонам соцреалізму, чітко усвідомлюючи що культурі України загрожує імперська політика Центру. Та більш за все їх тривожила духовна ситуація в рідному краї. В дусі традицій, започаткованих С.Величком, П.Кулішем, Лесею Українкою, І.Франком, Є.Маланюком, В.Стус оприявнив гротескно — жалюгідні картини "веселого цвинтаря", "погару раю" "храму, зазналого скверни".

Поет своєю чутливою душею вловив болючий нерв, що спричинив українську трагедію: наявність у національному характері індивідуалізму у його крайніх виявах: "Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами ходить, а той накликає Москву". ("За літописом Самовидця"). У текстах В.Шевчука ця споконвічна проблема національного буття закодована в біблійних образах Каїна і Авеля, які уособлюють символіко-алегоричний зміст притчі про братовбивство. Письменник задумав описати "дорогу в тисячу літ". Осмислюючи "барокову" Україну, він звертається до міфологічних джерел і маніфестує своє надзавдання: створити "анти-Гоголя", як заперечення "малорусизму", - тієї естетики, яка подавала українську ментальність через екзотику не без насмішки. В.Стус вже не міг прочитати роман "Дім на горі", опублікований у 1986 році, але йому, напевно, імпонувала б і трагічна тональність оповіді, і майстерне відтворення прафольклору, зокрема демонології, і пишне буяння авторської фантазії та інтелектуальна глибина. Адже за свідченням В.Захарченка він не любив гопашної, шароварної України, зневажав хуторянщину і в мисленні і в творчості" (6 - 36). Тому й не терпів грайливо іронічних самопонижснь, бо вважав обов'язком митців відстоювати національну гідність, а сучасні прозаїки таки часто лили воду на млин великодержавних "зверхників". Через це схиляння перед системою падали на "землячків" присуди в дусі Шевченка - духовного орієнтира поета. "Стусова поезія вся наснажена Шевченковою думкою, його силою, його відвагою, його бунтом - вона вся дзвенить ними" - писав Богдан Рубчак у статті "Перемога над прірвою" (7 - 321).

У романі В.Шевчука "Три листки за вікном" образ Т.Шевченка епізодичний, але в ньому закладено могутній потенціал протистояння національному нігілізму, який живився імперією. В світогляді В.Стуса і В.Шевчука є ще один момент дотику, це вплив на їх творчість знакової особистості в українській культурі - любомудра Григорія Сковороди, палкою прихильника волі найдієвішого архетипа національної ментальності, проповідника героїчного стоїцизму. В.Шевчук наголошує: Сковорода став для мене учителем життя. Стаття "Двоє слів читачеві" В.Стуса завершується словами: "Один з найкращих друзів