Василь Стус в контексті європейської літератури // Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції, присвячено вшануванню пам'яті письменника, літературознавця, мислителя і громадянина. – Донецьк, 20-21 вересня 2001 р
І.Лопушинський, О.Ковнір
(Херсон)
МЕТАФОРА У СТРУКТУРІ ПОЕТИЧНОГО ТЕКСТУ ВАСИЛЯ СТУСА
У кожній нації існують постаті, які визначають її культуру, ментальність і зрештою її совість. Такою постаттю для українців був і залишається Василь Стус. Поет з честю пройшов дорогою болю, показавши своєму зацькованому, замордованому, зневіреному народові приклад людини сильної духом правди і свободи, людини рідкісної моральної обдарованості. Стус став голосом сумління в світі спотворених понять честі і порядності. Він став покутником за наші гріхи і слабкості.
Євген Сверстюк назвав Василя Стуса летючою зіркою української літератури. Проте цю зірку не помічали, бо не хотіли помітити тоді, у тоталітарному суспільстві. Але вона була ніби тією Віфлеємською провідницею, яка дала знати світові, що Україна є і бореться. Ту зірку неможливо було загасити силою. Але ж змогли.
Яр Славутич у своєму вірші "Стус" (Едмонтон, Канада, 1981 р.) писав:
Хвала тому, хто дій сувору твердь
несе як свято, крізь тюремні будні,
на скін призначену здолавши смерть!
Так, Василь Стус, подолавши смерть, обрів вічне життя в серцях своїх земляків-українців.
Того Василя Стуса, яким він був перед самим собою, бачимо в його поезіях.
Одним із найпотужніших образотворчих засобів у художніх текстах поета дослідники вважають метафору.
Метафора (грецьк. metaphora - перенесення) - один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю та контрастністю (2,456).
Первинна функція метафори в художньому тексті - тропеїчна, образотворча, спрямована на формування художньої якості.
Ще в працях Арістотеля, Ціцерона, Квінтіліана серед виражальних засобів мови центральне місце належить метафорі. Ціцерон стверджував: "Нема тропа блискучішого, такого, що надавав би мові більшої кількості яскравих образів, ніж метафора" (1,217). Видатний український мовознавець О.О.Потебня називав її вінцем авторського мовно-творчого пошуку в найповнішому відображенні думки, створенні образу, наголошуючи: "Елементарно, поетичність мови, тобто образність окремих слів і постійних словосполучень, якою б помітною вона не була, нікчемна порівняно із здатністю мов створювати образи зі сполучень слів, незалежно від того, образні вони чи ні" (6,104).
Поетичні твори Василя Стуса надзвичайно насичені метафорами, причому певна їх частина є закритою. Через усю творчість поета проходять метафори, у яких потенційно закладено варіативність трактування текстів. Унаслідок цього дослідження мовної особистості Стуса не може обмежуватися формальним аналізом окремих метафор. Це б звузило рамки можливих тлумачень їх семантичного наповнення та умов уживання тих чи інших лексем у структурі метафор.
Велика частина віршів В.Стуса проникнута тугою за рідною Україною, уболіваннями за долю свого народу, закликами до боротьби за гідне життя. Щоб перекласти свої почуття на папір, поет удається до використання як традиційних (народних), так і створення нових, власних метафор.
Не маючи через багаторічні заслання за політичні переконання можливості повернутися в Україну, поет хоч подумки щоночі лине до неї, виливаючи свою тугу у віршах:
Скучив за степом, скучив за лугом,
Скучив за ставом, скучив за гаєм,
Скучив за сином, скучив за другом,
Скучив за матір'ю, за рідним краєм (4,23).
В.Стусу пригадується Водохреща, весна в рідному краї. Проте там, на Колимі, усе це сприймається поетом зовсім по-іншому.
На Водохрежа маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає
тьма не йде з очей.
Всі ж ті лайки і крики
і заліззя тотіж.
Пригравайте ж, музики,
За Колимський рубіж (4,13).
Чи вздрю ще, коли струмки -
тугі, напористі, шумні -
з гори прорвуться на долину?
Вербові котики мені
зігріють погляд в чужині?
Я діжду їх - ачи загину? (4,24).
У страшній неволі поетові приходить на думку українська калина, собори рідної землі.
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми (5,161).
Усю тугу поетового серця спрямовано до рідної України. Перебуваючи за багато сотень кілометрів від рідної землі, поет воліє хоч би мертвим, а повернутися додому:
Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона -
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні
(5,181).
Чужий імперський морок, мов камінь, щодень тисне на душу поета.
І вже болить душа, на дуб здубіла,
у чужиниці, ой у чужині! (4,10).
Обабіч - чужанина чужина.
Під кожним під крилом - чужа чужина.
І даленіє дальня Україна,
ошукана, оспала, навісна (5,199).
Василя Стуса щохвилини тривожить доля України та її вірних синів:
Тепер проводить у маячні –
десь Україна – там
уся - в антоновім огні –
жахтить Усеочам.
До неї ти від неї йдеш,
страсна до неї путь –
та, на котрій і ти падеш –
і друзі теж падуть (4,11).
Від імперської "вічної мерзлоти" поет хоче лише того, щоб хоча б вчвертьока побачити рідну Україну-неньку:
Що мені з тобою
робити, серце? Бо заповзялось
до мене так, що й ну!...
Щоб Україну
побачити вчвертьока, поки згину
на вічній мерзлоті (4,21).
Проте поет вірить, що за лихо, завдане ордою рідній Україні, прийде справедлива кара її ворогам, Божа кара:
Там - Україна. За межею там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: "Аз воздам!" (4,12).
Але більше смерті поет боїться забуття, прокляття
