Вдаючись до такої методики аналізу, ми спираємося й на експериментальний досвід Г. Гачева, котрий в особливостях образно-стильової пластики зумів розгледіти й виділити специфічні риси національного духу, мислення, світосприймання — все те, що охоплюється поняттям національної ментальності. Згадаймо: "візерунок, орнамент на сарафані — це є народна думка про ритм світобудови"; "особлива структура спільних для всіх народів елементів... і становить національний образ, а в спрощеному вираженні — модель світу"; "національна логіка є однією з найбільш імматеріальних граней тієї цілісності духовного життя народу, яку в класичній філософії означали поняття "дух". Але цей "дух" розлитий в усьому"14. Отож, коли в структурі художнього образу можна розгледіти відбиток національного духу (а ми в цьому не сумніваємось і цілком поділяємо позицію Г. Гачева), то тим паче можна побачити в ній духовну самість індивідуума та його особистісне стриміння до Абсолюту. Власне, від цього й відштовхувався Г. Гачев, тим самим спростовуючи вульгарний підхід до особистісної художньої моделі світу, її індивідуальної неповторності, яка має вселюдську (універсальну) вартість.

Поглиблений образно-семантичний аналіз віршів Стуса незаперечне свідчить про те, що втілений у них образ ліричного переживання в абсолютній більшості випадків є просторованим за цілком визначеною і сталою схемою (що не має жодного стосунку до схематизму художнього мислення, а тільки говорить про послідовність й органічність останнього). Майже в кожному вірші Стуса ("майже", бо ми не можемо знати, які з погляду автора є завершеними творами, а які — робочими варіантами, чернетками) ясно прокреслюється духовно-емоційна вертикаль, найвиразніше (та зовсім не виключно!) означувана в тексті такими дієслівними поняттями, як "спинання", "зростання", "піднесення", "сягання", "стриміння", "злітання" тощо. Ця, як далі побачимо, в різний спосіб окреслена парадигма духовно-емоційного відруху є композиційним остовом усієї художньої картини і заміняє собою об'єктивний фізичний час, у поезії Стуса фактично відсутній. Коли у вірші Талалая ліричне переживання розбудовується насамперед у часі, в темпоральній площині, то у Стуса — просторовій. Зведення у високий етичний ступінь виявляє їхню діалектичну єдність та взаємоперехідність: час переходить у простір (лірика Талалая), простір — у час (лірика Стуса).

Розглянемо під цим кутом зору кілька з багатьох і багатьох можливих прикладів. Так, у вірші "Уже моє життя в інвентарі..." бачимо:

... Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай но і помру —

та він за мене відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів

і мертвого мене не розбудили.

("Палімпсести", с. 125)

У першому наближенні поривання до надземних висот описується безпосередньо, фактично переповідається ("над мур..., журу, ...дзвіницю зносить мене мій дух..."). Далі цей образ почуття прорисовується вглиб, уточнюється метафорою, яка унезалежнює його від фізичного світу, на початку присутнього в картині: "Він за мене відтонкоголосить" — донебне стремління духовного єства мислиться як його органічна функція, незалежна від жодних матеріальних форм (ані мурів, ані рукотворних храмів), ба навіть самого тіла, нездатного виломитися з "чагарів" безглуздого і марного щодення — "пробудитися". Образ охопленого смертним сном автора в завершальних рядках має цілком зрозумілий переносний смисл, відбиває гіркоту несправдженого сподівання, "трьох тисяч пропащих вечорів". Йдеться про затраченість, понівеченість особистого буття на землі, його жахну покривленість та ущербність, яку людина незалежно від міри свого благополуччя здолати не може. "Пропащі вечори", "зблукані світанки", не життя, а скніння при мурах і дзвіницях — цих ритуальних знаках драматичної обмеженості людини — це нижня точка відліку, ордината буття, чітко прокреслена саме для того, аби можна було збагнути його "вертикальний" вимір, "духовну абсцису" як свободу і єдину альтернативу екзистентної уярмленості людини. "Він за мене відтонкоголосить" — це не ймовірність, це абсолютна певність, живлена свідомістю принципової непідлеглості духу фізичним законам життя. Інакше цей дух позбавляється сенсу, просто зникає і щеза безслідно, позбувається вартості навіть в очах суб'єкта:

Я поглядом зизим шукаю

в безодні зорю золоту.

Кричу її, зву, накликаю,

а як не знайду — то зблукаю

і власні сліди замету.

("Сто плах перейди, серцеокий...",— "Палімпсести", с. 183).

"Зблукати", "замести сліди" — все це образні пунктири марнотної безвиході, приземленості, умовно кажучи, понурої горизонталі в просторованості Стусового ліричного переживання, яким повсюдно сусідять натхненні знаки піднесення, "виходу" (варто взяти до уваги біблійне забарвлення цього поняття). Цих останніх у ліриці Стуса безліч, вони становлять глибинний моральний сенс опірних метафор його письма:

треба виринутитл. скрути,

як із рури — срібногорлий хорал.

Хай багаття вигорить геть на порох,

д'горі зрине весь голубиний дух

спогадає і нерозумний ворог,

спогадає і незбагненний друг.

("Ніч