своїх подоб несправжності. Царюєш,—

на відстані од себе.

І тобі немає рівні.

("Палімпсести", с. 368)

Знаменно, що не докором, а розумінням інакшості перейнята ця медитація,— звідси оте м'яке, лагідне, доброзичливе спогадування "земного зеленого долу", на жаль, затісного для поета.

Цікаво спостерігати, як об'єктивний фізичний простір навіть пейзажних етюдів та ескізів В. Стуса міниться, зазнає метаморфоз, "вигинається" залежно від духовно-емоційних здвигів поета:

Цей білий грім снігів грудневих,

грудного болю білий грім,

безокрай марень полудневих,

спогадувань рожевий дим:

в дуеті з лижвою — узлісся.

Святошин. Тиша. Свято. Днесь

ти перемерз, скипівся весь

і — окрай себе простелився.

("Палімпсести", с. 247)

Наведена мініатюра має два чуттєво-зображальних плани. Перший — сліпучої протяжності, спокійного урочистого тривання, що його можна назвати щастям екзистентної повні, органічного і земного злиття зі світом: "Цей білий грім снігів грудневих,.. безокрай марень полудневих,.. в дуеті з лижвою — узлісся,.. ти... окрай себе простелився". Графічно (й етично) все побудоване на горизонтальних паралелях, рівнолеглих прямих, що несуть у собі відчуття вмиротворення і дляння, тривання. Другий — це план не менш сліпучого сплеску, колаптичної згорнутості простору і часу в біль, спогад, кордоцентричний спазм, які належать до рефлексії моменту і не мають, не можуть мати продовження через власну надпотужність: умовно кажучи, життєва маса трансформується в енергію і вже як така має тільки ступеневий (вертикальний) вимір: "грудного болю білий грім,.. спогадувань рожевий дим,.. ти перемерз, скипівся ввесь". У взаємодії цих двох художніх планів і народжується гостре відчуття благодаті пережитого.

У випадку "чистої" лірико-філософської медитації описувана просторованість ліричного переживання виявлена повсюдно і чітко:

...заскліла склиться вже душа —

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.

("Палімпсести", с. 228)

Отже, можна сказати, що лірика Стуса має свою власну, відмінну од загальносуспільної, категоріальну сітку, морально-етичні координати і символи, розуміння яких дозволяє збагнути смисл його вірша в особливій трансцендентній спрямованості останнього. Показовим у цьому сенсі є вірш "За читанням Ясунарі Кавабати", де оригінальна поетика Стуса виявлена в конденсованому, ущільненому вигляді:

...Посередині — стовбур літ,

а обабоки — крона.

Посередині — вічний слід

від колиски до скону.

Жаль — ні неба, ані землі

в цій труні вертикальній.

І заврунилися жалі,

думи всілись печальні.

Як то сниться мені земля,

на якій лиш ночую!

Як мені небеса болять,

коли їх я не чую...

("Палімпсести", с. 288)

"Вічний слід" посередині між "корінням" і "кроною" — колискою і могилою, земне буття як "вертикальна труна" — ці образи сповнені зрозумілого онтологічного смислу й передбачають щось інше, осяжніше, неперехідне, до чого тяжіє душа, лише почасти прив'язана до землі, "на якій лиш ночує". Духовний всесвіт — відгомін цього ірраціонального простору в ліриці Стуса дає про себе знати навіть орфоепічне, через углиблення у внутрішній образ слова, в якому буквально і фігурально відлунюється до часу недосяжне людині: "тлін тліну тлін", "полон у полоні", "до серця серця", "в тиші тиш", "рух руху рух" тощо.

Навіть стислий аналіз текстів В. Стуса потверджує проникливу думку Ю. Шевельова про те, що "його (В. Стуса — В. М.) поетичний стиль веде до молитви".15 Коли ж узяти до уваги, що з бігом часу поетистична манера бере гору в творчості поета,16 очевидним буде й посилення молитовного характеру його лірики. В багатьох випадках можна говорити про пряме стильове наближення авторського вірша до церковного канону, наприклад:

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його у віки...

("Палімпсести", с. 180)

Благовісним, євангельським пафосом раз по раз виповнюються суворо інтоновані строфи В. Стуса, зроджені провіденційним баченням реальної дійсності, її калічної суспільно-історичної суті, опротестовувати яку поет навіть і не збирається за очевидної марності подібних зводин:

Як тихо на землі! Як тихо

і як нестерпно — без небес.

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер, і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до зір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця дума, як стріла натужна,

оцих волань охриплий хор.

Та мури, мов із мертвих всталі,

похмуро мовили — чекай,

ще обрадіє із печалі

твій обоюдожалий край.

("Палімпсести", с. 88)

Поет апелює не до суспільства — глухого і розгубленого,— а до Бога.

Однак пояснювати модерність поезії Стуса релігійністю авторського світосприймання в традиційному її значенні було б великою помилкою: світогляд поета не відповідає канонічному християнському і сам по собі є натхненним позаінституційним наближенням до абсолютних начал буття. По-перше, як свого часу і Шевченко, згорьований долею народу й стражданнями Вітчизни, В. Стус не раз повстає на всемилосердного Бога, заперечує його присутність у цьому справді сатанинському світі жадоби, взаємної ненависті й недовіри ("Це тільки втома"):

Дарма бо скніти вже на півдорозі

між смертю і життям, їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі,

і порятунку жодного нема.

("Палімпсести", с. 230)

Або:

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — з-перед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенства.

В краю потворнім є потворний бог —

почвар володар і владика люті

скаженої — йому нема відради

за цю єдину: все трощити в пень

і нівечити, і помалу неба

додолу попускати, аби світ

безнебним став. Вітчизною шалених

катованих катів. Пан Бог — помер.

("Палімпсести", с. 299)

По-друге, що дуже важливо, самі етичні параметри поетичного світу Стуса не адекватні християнським, а