позавтра, аби хай не собою,

то нащадкам

експерименти вивершити

літ.

(Т. 1,кн. 1,с.40)

Стусове бажання самоти - то намагання залишитися незмінно вірним собі, сповнювати свій чесний труд, тверезо усвідомлюючи обмеженість своїх сил і можливостей, проте знаючи, що людина завжди, попри свою людську малість, мусить залишитися людиною і справжнім творцем. "Самотність - лише нестійкий компроміс, що дозволяє хоча б якось зберегти в недоторканності свою особистість, хоча б якось зменшити гнітючий вплив зовнішнього світу"6 -, зазначає С.Зенкін у передмові до видання творів Сартра. Для Стуса це порятунок у середовищі тоталітарного пресингу, в якому він найповніше виявив свою індивідуальну цілісність.

Трагізм у Стусовому сприйнятті дещо інше в порівнянні із сприйняттям світу пересічним громадянином. Його не слід розглядати як фізичний тиск на поета, наслідком чого стали тюрми і табори. Без сумніву трагізм, трагічне суттєво скориговане, ніби додатково освітлене "християнською парадигмою": свідомим вибором власного шляху, прийняттям долі. По суті, це внутрішній діалог із самим собою, якого поет протягом усього життя намагається всіляко дотримуватись. Навіть складну дорогу буття, сповнену трагічного стоїцизму "тривання на межі" вважатиме непомірною радістю. Про це йдеться в листі до Христини Бремер: "Мій шлях - моя радість", - саме так екзистенційно визначить обрану життєву лінію В.Стус. (Т. 6, кн. 2, с. 139)

В умовах табірної неволі поет прагне незалежно від обставин бути собою, мовби не звертаючи на дійсність, воліє залишитися в своїй середині - серцевині розуму і діянь:

Хай у тебе є дві межі,

та середина справжня.

(Т.3,кн.1,с.4б)

У реаліях життя таке "тривання на межі" означає втрату волі для тіла, вело за собою численні роки таборів та заслань; неможливим ставало нормальне сімейне життя, губилася більшість друзів у круговерті суспільних обставин. В очах пересічних громадян такий спосіб життя обирали несамовиті. До речі, сам Стус вказував на власну несамовитість, адже саме в ній повністю осмислена сутність його внутрішньої позиції. В такій відвертості неважко віднайти основу розуміння його феномену, в несамовитості відшукати ключі до усвідомлення Стуса як поета і громадянина. Суть її в несприйнятті усього, що суперечить людській честі і логіці, в інакомисленні, якого не приймав навколишній світ. Водночас, це намагання не дати дійсності втиснути себе у звичні канони тодішнього буття, свідомо протидіяти їм, таким чином, залишатися собою. В несамовитості спостерігається прагнення торувати шлях екзистенційного розвитку до самоспалення.

Поезія в умовах неволі сприймається як фатум. Закономірно, вона протидіє фізичному тиску, та й сам тиск у таких випадках поза свідомістю Стуса. Звідси в екзистенційному ракурсі висловлено ставлення поета до смерті - воно благовійне, смерть - як розплата за життєві труди. Це аж ніяк не небуття, це щабель до переходу в інший світ, заслуга за життєві випробування:

Смерть - то повище зір, життя - понижче пекла.

Свій простір пристрасті шаленством розгородь

Вертай - з тамтих світів, журбо моя утекла,

а серце - колобродь, а серце - колобродь.7

До речі, в шаленстві криється протидія страху й непередбачуваним ситуаціям, коли іноді здається, що знущання терпіти несила. Це знову-таки підтвердження у виборі екзистенційної дороги повсякденного самодоростання. Як-от, в одному з листів: "Головне - я в дорозі. І на своїй дорозі. А решта - то не так важливо" (Т. 6, кн.1, с.431). Зрушити з цієї дороги для Стуса означало б позбутися себе, вело б до самовтрати, за цих обставин смерть вважав вирішенням житейських проблем:

Як хочеться - вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати

останню зірницю

обвітрену врано.

Останнє спинання

осклілої днини –

діждати - і вмерти!

(Т.3,кн. І.с.136)

В загальноприйнятих екзистенційних постулатах, як бачимо, можна віднайти віддзеркалення Стусового екзистенційного буття. Суспільні негаразди, доводить своїм життям Стус, аж ніяк не впливають на повноцінний розвиток особистості, якщо вона впевнено торує шлях до мети. Перебування в неволі допомагає Стусові якнайповніше відчути свої людські можливості, протидіяти несвободі, внутрішньому уярмленню особистості, заперечуючи зовнішні буттєві чинники. У світлі болю і фізичних випробувань він почуває себе незалежним. Навіть за умов жорсткого знищення В.Стус виявляє пріоритетні можливості екзистенційного розвитку себе.

Література

1. Теорія літератури: Підручник /За ред. Галича О./. - К.: Либідь, 2001. - С.424.

2. Бедрик Ю. "Сподоб мене, Боже, високого краху" // Перевал. - 1972, -№3-4.-С.83.

3. Стус В. Твори: у 6 т., 9 кн. - Львів: Просвіта, 1994-1999. - Т.1, кн. 1.- С. 8. (Далі посилання на це видання подається в тексті із зазначенням тому, книги та сторінки).

4. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. -М: Политиздат, - 1990.-С. 323.

5. Свідзинський В. Поезії. -К.: Рад. письм., 1986. - С. 163.

6. Зенкин С. Человек в осаде // Сартр Ж.-П. Избранные произведения. - М.: Политиздат, 1992. -С. 5.

7. Стус В. Палімпсести: Вірші 1971-1979 років. - [Б.М.]: Сучасність, 1986.-С.102.

8. Философия Мартина Хайдеггера и современность. - М.: Наука, 1991.-256с.