Декларація суб'єкта мовлення відбувається в іншому, ніж у попередніх частинах твору, часопросторі: це суспільство в сучасному і майбутньому житті.

Саме в ім'я визволення пригноблених готовий жертвувати собою палкий життєлюб. Ця думка висловлена рішуче, але без пафосу. Проте наступна репліка, якою характеризується дія цілого колективу, що його утворює ватажок з однодумцями, а можливо, й з народом, звучить урочисто: "А що кров не зможе змить, // Спалимо огнем то!" Неминучість і доцільність такої дії обґрунтовується незаперечною, з погляду суб'єкта мовлення, - істиною: "Лиш боротись значить жить..." Ця фраза закінчується не очікуваним риторичним окликом, а виразною апосіопезою, яка підказує, що боротьба є вимушеною заради самого життя. Після цієї фрази востаннє повторюється - "Viverte memento!”

Епіфора теж відбиває динаміку, рух емоційних думок. Спочатку цей заклик із зовнішнього середовища герой усвідомлює як вимогу самого життя. В кінці другої строфи "Viverte memento!" звучить як обраний героєм найголовніший життєвий принцип. А в кінці вірша крилата фраза і попередня "Лиш боротись значить жить..." утворюють кульмінацію твору й конденсують провідну думку, Франкову концепцію Людини, її зміст - любов до життя, любов до людей і готовність віддати власне життя задля звільнення пригноблених.

Виразний звукопис твору (асонанси й алітерації), версифікаційні засоби (чергування 4-стопного і 3-стопного хорея, чоловічих рим із жіночими, односкладових ключових слів з двоскладовими в кінці рядків) підсилюють провідний мажорний настрій вірша.

І.Франко накреслив постать свого героя, який відкрито виступає на прю з існуючим режимом, а В. Стусу випало творити в суспільстві, яке по-фарисейськи оголошувалося найвищим досягненням цивілізації, і більшість членів його щиро в це вірили. Молодий поет боляче реагував на цілеспрямовану денаціоналізацію українського народу, на пасивне споглядання письменників, свідомої інтелігенції. Це знайшло відображення в його ранній творчості. У вірші "У тридцять літ я тільки народився" В. Стус твердить, що живе "у мертвім світі", в якому людина "спить, белькочучи якісь слова спросоння" (3, 143). А якщо живе, то мізерно, "мов кузочка мала" або як флюгер., В. Стус, як і Франко, вдавався до дидактичного слова. У вірші "Дерева вітром підбиті", звертаючись до сучасників, поет закликає до праці кожного з них: "Не забувай, що дві твої руки // Не можуть мати спокою ніколи" (3, 208). Колективний образ своїх однодумців В. Стус накреслив у вірші "Ми не перші і не останні". Вони молоді, "до бою, до бурі поставлені", кожен з них "у борні не поточиться", прагнучи вести людей "Проміж звичними правдами до незвичної правди" (3, 212). Образ правди, ймовірно, - це образ Шевченкової правди про Україну. Своє місце в суспільній борні, свій обов'язок громадянина поет визначав чітко, не вдаючись до глибокої метафоризації слова: "Земле рідна! Тобі одній // Я волів би служити до скону". Пригадується Франкове: "Пісня і праця - великі дві сили! // їм я до скону бажаю служить" (2, 75), написане в тому ж 1883 році, що й "Viverte memento!".

Але ніяка громадська праця на користь незалежної України, ні вільне поетичне слово для В. Стуса були недосяжні. Початковий варіант "Ecce hоmо!" - інтроспекція, в якій суб'єкт мовлення - власне автор прагнув створити образ Людини, здатної радикально перебудувати світ. Але оскільки такий задум був просто фантастичним, то в остаточному художньому освоєнні теми вірш став своєрідним узагальненням авторських роздумів про те, якою є людина в умовах радянської реальності і якою вона має бути.

Як переконаний прихильник епічної поезії, В. Стус пише " Ecce hоmо!", не вдаючись до жодних засобів версифікації. Чому? Пізніше, в листі до сина він пояснював, що в новітній час панує стихія Уітмена, "вільного прозовірша, геть вільна, геть чуйна до найменших модуляцій настрою" (4, с. 171). Твір складається із декількох семантичне завершених частин з різною кількістю рядків, з неоднаковою довжиною їх (від одного складу до дванадцяти). Ключові слова виносяться в окремий рядок і виділяються не лише графічно, а й логічним наголосом.

Характеристика людини в прозовірші " Ecce hоmо!" амбівалентна. Починається твір з рефлексивної медитації узагальненого суб'єкта мовлення. Виклад емоційних думок виливається в короткі фрази. Перші дві думки вірша : "Ніяк не можу // Зросту я дійти, //їв зрості зупинитися несила..." звучать гостро полемічне до відомого твердження П.Тичини: " Я дійшов свого зросту і сили". Крім того, фраза В.Стуса містить глибоке протиріччя. В обох реченнях висловлено невдоволення за допомогою заперечних часток, переносу в другому рядку та апосіопези. Але причини його викликані явищами, які одне одного заперечують.

Протиріччя у вислові В. Стуса стає зрозумілим, якщо першу оцінку "Ніяк не можу // Зросту я дійти" сприймати як таку, що належить ідеологічній верхівці суспільства, а другу - "I в зрості зупинитися несила..." пов'язувати з антиподом, тією часткою "я" (суспільства), яке не схвалює такий псевдорозвиток. Далі роздуми суб'єкта мовлення виливаються в градацію, але нанизувані прояви поступу втілюються в опозиції, хоча перша фраза "Я можу все" об'єднує в єдине ціле названі контрастні явища і водночас заперечується ними: "Квітчати повесні, // Мов молоду, //