що там було з цією політичною ситуацією естетичної істини, вона вносить у наше культурне життя нову лінію поділу та розщеплення. Чисто естетичне існування є можливим; і всі інші люди матимуть вигоду з цієї ситуації; чи міг би нас так хвилювати цей світ, який ми сприймаємо, коли б митець безперервно не доносив до нас його радість, хай навіть екстремальними штучними засобами абстрактного мистецтва? Зберігаючи його колір, і звук, і смак слова, митець, не бажаючи цього явно, воскрешає найпервіснішу у світі істину нашого життя, яку вчений закопує; створюючи образи та міфи, він витлумачує світ і перманентне інституює етичне судження про наше існування, навіть якщо він не моралізує; а надто тоді, коли він не моралізує. Поезія - це критика життя..." [12, 181-182].
Так, аналізуючи Симоненкові вірші про цілком конкретних трударів, їхні важкі людські долі (тих славнозвісних дядьків і тіток, без яких годі уявити поезію 60-х), В.Стус дошукується воскреслої в рядках поета "найпервіснішої у світі істини нашого життя", тієї суті, в яку В.Симоненко ще нібито боїться глянути, бо "ця суть його осліплює, як сяйво електрозварки, вона його ще відстрашує", та все ж, як наголошує дослідник, "поет уже дивиться в цю суть" [1, 141].
Саме Симоненків погляд у "суть", рікерівську істину, оминаючи позірне моралізаторство, творить ту особливу Симоненківську поезію, яка, зберігаючи в собі "нерозщеплену конкретність навколишньої реальності", по суті, вносить у культурну парадигму 60-х нову лінію "поділу та розщеплення" реального й естетичного і є, власне, тією "критикою життя", яка співвідноситься із художньо-естетичними сподіваннями В.Стуса.
"Істина пошани" та "істина сумніву" (П. Рікер) ніколи не покидає дослідника, вони йдуть у парі заради об'єктивності аналізу, хоча перше завжди детермінується другим. Саме тому він обстоює необхідність набуття "глибокої інтелектуальної позначеності", адже в усій художньо-естетичній "матерії" твору виявляється рівень інтелектуальної індивідуальності автора, яка має бути адекватною горизонтові очікування читача. Повага В. Стуса до читача, рівень якого, як він вважає, "став незрівнянно вищим", передбачає ту незаперечну істину, що "писати для такого читача - стає все важчим і важчим письменницьким іспитом" [2, 143].
"Стереоскопічний простір авторового існування" (вислів В.Стуса), неодмінно передбачає "почуття боргу й примусу, свідомість найважчого людського обов'язку - обов'язку бути самим собою (підкр. моє - Л.Т.), цього найтяжчого хреста вивітреної людини -сучасника" [1, 144].
Означуючи просторову парадигму "авторового існування" місткими образами грому й тиші, замикаючи ними художній простір, наповнюваність якого передає вибудуваний ним синонімічний ряд доброта—мистецька щирість—індивідуальне "я" - відчуття повноти світу, В.Стус не тільки соціологізує їх, а й проектує на внутрішні стани поета. Аби відповідати своєму найвищому призначенню, митець повинен досягти рівноваги двох станів: офіри "для загального" та потреби підноситися "до почуття власної людської значиннєвості й неминущості, до усвідомлення цінності людського життя, до власної самодостатності й тихості" [1, 144]. Тільки тоді, як у випадку В. Симоненка, його розповнене "я" зможе "обрости" "глибами рідної землі, народу та його історії" [1, 145], набути глибинної наповнюваності, що в результаті й може дати стереоскопічний портрет доби.
Тобто, щоб побачити "ясність перспективи", поет мусить перейти екзистенційну внутрішню "самоту", години "тиші", відчути, пережити й усвідомити простір власного "я". У цьому самозаглибленні й самозосередженні його шлях до самозбереження - термін, що в розумінні В.Стуса передбачає динаміку, розвиток, інтелектуальну та філософсько-етичну еволюцію як самовідродження в процесі реставрації внутрішнього "я", якому може загрожувати самознищення в разі атрофованого відчуття "зробленої жертви".
Щоб екзистенційно "увійти в самого себе", якраз і потрібне почуття власної самодостатності й значиннєвості. Однак особистісні регенеративні процеси не відбуваються у вакуумі - про це по-філософськи афористично сказав Кастер: "Не можна бути самому, інакше як тільки у лоні Всього" [ 13, 239].
І вже тільки "коли ти повністю повернений собі самому" [1, 145], тільки тоді "з позиції добре чутого власного "я" можна торкатися суспільне значущих проблем", адже твоє перебування "в лоні Всього" тривало й у лоні тиші самоти - вже на рівні рільківського "духу перетворення".
Отже, В.Стус відстоює думку, що тільки крізь власне "я" можна вийти на виявлення особистісного "ми" і що тільки через здатність самовіднайдення власного "я" можна прийти до справжніх художніх вартостей.
Звичайно, якщо порівнювати дві проаналізовані статті Стуса про поетичні пошуки шістдесятників із пізнішою його статтею, датованою 1971 роком і вперше надрукованою як післямова до збірки поезій Віктора Кордуна "Сонцестояння" [14], неважко помітити, як із часом вищає його літературознавчо-філософське небо та глибшає й ширшає спромога проникнути у "павутинку відношень між словом і річчю, яку воно називає" (Гайдеггер), що її наповнив поетичною суттю поет.
Для В.Стуса "...ім'я автора — це не просто власне ім'я, що подібне до багатьох інших", він цілком усвідомлює, що власне ім'я, порушуючи передусім проблеми, "притаманні всім власним іменам", усе ж має "не одне значення", відкриваючи і встановлюючи простір для нових дискурсів та вказуючи "статус цього дискурсу в культурі і суспільстві" [10, 446-447]. Саме тому в його розумінні "Симоненко став явищем, більшим за його власний доробок" [1, 148], тобто за простір, означений його власним ім'ям.
Власне, за прізвищем автора Василь Симоненко стоїть цілий світ, що включає як індивідуальний життєвий шлях, індивідуальний досвід пережиття, так і