Символами-еталонами самоти і надії є образи свічі і свічада. Ще у письменників зарубіжної літератури свічада розглядалися як компоненти самоспоглядання, мислення, заглиблення у внутрішній стан. Нерозривно із свічадом є свіча як еталон віри, надії у темному царстві мороку, зла, яке охоплює суспільство.

Порожнеча, самозаглиблення підсилюється алітерацією, яка загострює у висхідному плані поступ душі до вдосконалення.

У поезії В.Стуса поєднуються кілька несумісних прагнень: лишитися собою і водночас поглянути на себе збоку, щоб зміцнити мури власної свідомості, звестися над проблемами життя. У поезіях "Урвавсь терпець", "Символ віри", "Відколи золотом цятковане" прослідковується еволюція поета, висвітлюється стан розпачу:

Урвавсь терпець, неначе мотуз

над прірвою повис. Зринай до дна.

Одне бажання і мета одна –

Востаннє геть крізь груди наколотись [11,191].

Концентруючи увагу на жертовному фіналі використано порівняння.

Провідним і виразним у поетиці В.Стуса є образ вищого начала - Бога. Через усю творчість останнього періоду проходить мотив поєднання мислячого "я" з Богом.

В мені уже народжується Бог

І поступово однімає душу [10, 140].

Попри всі мотиви смерті, герой В.Стуса приречений не на поразку, а на перемогу. Теза, "Бог мертвий, - залишилися тільки люди", - висловлена Ніцше все ж засвідчує тимчасовість. Воскресіння Бога у серці усе поставить на місця. До образу вищого начала звертається поет у критичні хвилини життя, у моменти "самоокупації душі":

О Боже мій, така мені печаль,

І самота моя така безмежна,

нема вітчизни. Око обережно

обмежує дорогу між проваль:

ото мій шлях повернення [10, 111].

Оптативна конструкція "О Боже, тиші дай" служить з метою увиразнення бентежного стану, прагнення просвітлення ліричного героя. Відчуття Бога присутнє за будь-яких обставин: і у періоди зневіри, і у час піднесений. Бог Стуса є субстанцією вибору, ліричному герою надано максимум волі у житті, воля Творця відходить на другий план. У поезії "В мені уже народжується Бог" ліричний герой виступає ніби провісник "просвітлої години", яку ознаменувала "свічка чорна". Зречення земних бажань, обмежень, звернень до Всесвіту як вищої матерії втілюється у свічаді "світлої любові". Метафора "нова вже родиться зоря" підсилює світлі сподівання ліричного героя [1,47].

Для поезій В.Стуса характерна стрункість побудови, витонченість форми, лаконізм, широкий спектр неологізмів. Лірика митця відрізняється влучним використанням слів емоційно-психологічного змісту. Інтимна лірика В.Стуса здебільшого писана у роки неволі. У ній відбито найкращі спогади про Батьківщину, найрідніших людей, найкращі моменти життя. За допомогою складної форми імператива у поезії "Верни до мене, пам'яте моя" митець наголошує на необхідності наближення рідного краю з метою збудити у ліричного героя життєві сили:

Хай сходить співом горло солов'я

в гаю нічному. Пам'яте верни,

із чебреця, із липня жаротою [5, 615].

У В.Стуса як і в інших письменників шістдесятників присутнє звернення до пісенної традиції. Прикладом є асоціативне вживання образу калини й України. Метафора "калина зацвітає рудими слізьми" побудована за принципом антропоморфізації явищ, предметів, що уподібнюються за формою [2, 19]. Послуговуючись пісенною традицією, В.Стус вводить риторичне питання. Хоч ця синтаксична конструкція не потребує відповіді, проте її експресивна сила базується на властивій реченню інтонації очікування. В поезії "У цьому полі синьому" В.Стус користується телеграфним стилем, використовуючи односкладні речення, загострює загальний зміст:

Вдатися до втечі? Стежину власну,

ніби дріт, згорнути? Ні. Вистояти. Вистояти.

Ні - стояти [10, 50].

Рефрен "У цьому полі синьому, як льон" зосереджує самоаналіз почуттів, вражень, переживань, прагнення до самоудосконалення, загартування свідомості духу.

Поетичний синтаксис В.Стуса характеризується численними алітераціями, асонансами. Досить помітне місце займають алітерації та асонанси у вірші "Алея довга і порожня", наповнюючи зміст динамікою, прагненням руху, поступу вперед:

І досить руку простягнути,

щоб за край світу засягнути,

за гостру кригу розтавань.

Бігом, бігом -

з усіх пожеж - без озирання –

прожогом [10, 24].

Анафора у поезії "Горить сосна" переплітає чуттєво-емоційне передчуття із реаліями, що ґрунтуються на безповоротності:

Горить сосна - од низу до гори

Горить сосна - червоно-чорна грива

над лісом висить [10, 36].

Структура "За біль біліше" становить психологічну деталь портрета, що видає страх, хвилювання. Це ще й спосіб передачі моральної оцінки ситуації, зображеної у народній пісні Народнопісенний образ дівчини є проекцією долі України:

Пустіть мене, о любчики, пустіть!

Голосить Галя, криком промовляє...

Прив'язана за коси до сосни,

біліє наче біль за біль біліша [10, 37].

Витонченість художнього слова письменника виявляється і в колористичній палітрі явищ, станів. Колористичну чашу слова "біль" у поезії "Стовпами кригу облягло" створюють прикметники "червоний", "білий". Утворення червоний біль структурують семи "яскравий", "виразний" творячи конкретно-чуттєвий образ крові у підтексті [3, 49].

Поетика В.Стуса є своєрідною, нестандартною, непримиренною, словотвір письменника є кредом справедливості, динамізму. Словоформам притаманна інтонаційна неповторність, переосмислення. Поєднання основ за принципом оксюморона надає різкості, рішучості: життєсмерть, смертеіснування ("Сховатися од долі не судилось"), сторчголовий, вороноокий, "ридай-ріка" ("Трени Чернишевського").

Неологізми із префіксом від- засвідчують переломний етап у світосприйнятті ліричного героя: (відлюбилося, відвірилося, відпряглося); префікс без- служить вказівкою на взаємовиключення, зниження: безгоміння, безлюддя.

Творчий метод В.Стуса засвідчує європейський рівень філософсько-поетичного мислення. Стусова поезія має айсбергову структуру. По-блоківськи витончений зміст висловлювання криється не на поверхні, а всередині смислового ряду. Поетичний здобуток вирізняється довершеністю стилю. Екзистенціалізм у поезії В.Стуса набуває аналітичних виявів, але загалом письменник користується неакадемічною філософією.

У творчості