Соломія Ушневич-Штанько
Концептуальні засади художнього мислення В.Домонтовича та В.Підмогильного.
Літературно-мистецький процес 20-х рр. ХХ ст. в Україні був позначений творенням нових парадигм художньо-образної авторської свідомості, нових форм і структур творчості, що спізвучні з ідеями, якими жила тогочасна Європа. Саме тому важливим є науковий аналіз творчості тих українських письсменників, у спадщині яких зв’язок із модерністською європейською культурною традицією виражений найбільш яскраво. Це стосується насамперед романістики В.Домонтовича, вилученої свого часу з українського літературного процесу, табуйованої як мистецьке явище і порівняно недавно (після півстоліття замовчувань) повернутої до національно-культурних координат.
Формальним експериментаторством та інтенсивними жанровими пошуками позначена, по суті, вся українська романістика аналізованого періоду, адже, скажімо, В.Підмогильний створює новітню модель психолого-реалістичного роману, зіперту на екзистенційні проблеми людського існування; А.Кримський видає філософський роман “Андрій Лаговський”; В.Домонтович освоює зразки інтелектуального роману, романізованої біографії тощо. Але в той же час існує варіант художнього експериментування, що базується на зіставленні традиційних й модерністських типів авторської свідомості. Ю.Яновський намагається створити модель універсального роману – це і “Майстер корабля” як зразок “сповідальної прози” і “Чотири шаблі” як поєднання експерименту і фольклорно-літературної традиції. Виходять романи М.Хвильового (Вальдшнепи) і М.Івченка “Робітні сили”. На нашу думку, спадщина письменників-модерністів є своєрідним синтезом західноєвропейської інтелектуально-психологічної спадщини на тлі української філософської традиції, у їхній творчості відображені основні тенденції еволюційних змін в українській літературі зазначеного періоду, в пошуках новітніх, модерних типів художнього мислення.
На українському національному ґрунті своєрідність авторської системи художнього мислення зумовлюється багатьма чинниками: це перш за все світовідчуття автора, його бачення та способи освоєння дійсності, які неодмінно впливають на реалізацію мистецького оформлення. Але тодішні нові тенденції розвитку літератури і мистецтва викликали неоднозначне ставлення з боку ортодоксальної критики. Особливі пристрасті розпалювалися навколо творчості письменників-модерністів. Пролетарські рецензенти не обійшли увагою романи молодих прозаїків. Характеристика літературного доробку В.Домонтовича відзначається насамперед тенденційністю оцінок, що зумовлено політичною ситуацією в країні і тематично-проблемним змістом творів. Ф.Якубовський називає прозаїка представником так званої “бульварної літератури” [23, с. 112], Леонід [Чернець] – “виявом класово-ворожої активізації” [10, с. 140]. Проте вульгарно-догматичний підхід критиків до інтелектуальної прози, що не вписувалася в рамки соцреалістичної літератури, все ж визнає за Домонтовичем “відчуття епохи, яким автор володіє у повній мірі та яке уміє передати читачеві” [8, с. 120], називаючи його “непоганим психологом і умілим романістом” [18, с. 107], вказує на те, що “свою салонно-психологічну драму він розвиває за всіма літературними правилами і традиціями психологічної повісті” [22, с. 189]. Його романи називають “спробою нової методи” [17, с. 54], хоча всі як один закидали відсутність так званого “ідейно-соціального фактора”.
Таку ж неоднозначну оцінку критики викликав роман “Місто” В.Підмогильного, який трактували як вияв “інтелігентсько-попутницької” зневаги до молодого пролетарського мистецтва. Навіть вибірковий перелік критичних праць, які з’явилися у періодиці кін.20-х рр., свідчить про активну дискусію в колах науковців. Як би там не було, але рецензент Мусь називає автора “відомим і визнаним” письменником [14, с. 10]; критик (інкогніто) - у журналі “Нова громада” схвально відгукується про появу новий героя [15, с. 1]. Однак, згадуваний нами Ф.Якубовський започатковує спримітизоване сприйняття “Міста”, шукаючи в ньому якогось наслідування [21, с. 103]. А.Хуторян проводить паралелі з творчістю Гі де Мопассана, зокрема, з романом “Любий друг”, намагаючись, таким чином, принизити і дискредитувати автора. Прибічники “соціалістичного” методу вульгаризували інтелектуальну прозу 20-х рр.. ХХ ст., всіляко підкреслюючи, що естетичні студії над ідейно-ущербними з їхнього погляду творами – марна річ, заняття шкідливе, мало не аморальне, тотожне співчуванню авторові.
Філософічність романного мислення В.Домонтовича та В.Підмогильного, намагання вийти за рамки усталених норм і форм викликало спротив і неоднозначність оцінок літературної критики. Як бачимо, прозова спадщина цих авторів не вписувалася в рамки соцреалістичного методу, адже всіляко уникала ідейно-ідеологічного аспекту. Вони були типовими представниками інтелектуальної прози світоглядного спрямування. Творчий феномен цих письменників ґрунтується на перенесених у художню площину проблемах філософсько-естетичного плану, що зумовлює світоглядні домінанти в цілісній структурі романів.
Модерна проза початку ХХ ст. зображує закінчення буремних подій революції, громадянської війни, а також засвідчує плюралізм ідеологій до централізованого комуністичного режиму, вплив якого поширювався не лише на соціально-економічні, політичні, культурно-гуманістичні галузі життя, а й на підвалини колективної та індивідуальної свідомості. Унікальність творчості В.Домонтовича в тому, що вона заперечує більшовицьку революцію, по суті, залишаючись аполітичною. “Радянська система не може претендувати на В.Домонтовича-письменника, адже увесь його світогляд, уся система думання є чужими радянським критеріям і підходам” [3, с. 17]. В контексті цього важливою є думка В.Агеєвої: “Мабуть, ніхто з українських філософів ХХ ст. не підривав так послідовно марсистську методологію, як це робив Віктор Петров у своїх концепціях культурно-історичних епох, що каменя на камені не лишали від ідеї прогресу й поступування до все досконаліших суспільних формацій” [1, с. 50]. Роман “Без ґрунту”, на нашу думку, виступає яскравим свідченням та втіленням домінантної для В.Петрова філософсько-естетичної концепції – зміни епох та ролі і місця окремої особистості у цих процесах.
У літературі початку ХХ ст.. з’являються нові семантичні та структурні моделі ґендерних, політично-ідеологічних міжособистісних відносин. Рецепція української інтелектуальної прози зазначеного періоду дає підстави
