Цікавими є розмірковування Ю.Шереха, який порівнюючи роман “Доктор Серафікус” і повість “Невеличка драма”, детермінує ці твори як “інтелектуально-іронічні” [20, с. 124]. Певною мірою можна погодитись із цим твердженням, але гумор естета Домонтовича – це, швидше, завуальована сатира, щодо Підмогильного – відверта іронія. Враховуючи те, що творах письменників відбувається постійна адаптація художніх форм до авторського задуму, ми відносимо ці романи до інтелектуально-психологічної прози в основі якої розумова рефлексія, що вимагає врахування певних рівнів сприйняття (ментального, культурологічного, літературознавчого).

Світоглядні засади художнього мислення цих письменників формуються в часи бурхливих катаклізмів суспільно-історичного плану, під впливом активного західноєвропейського філософського дискурсу. Окрім того, ці художники слова є вихідцями з одного регіону – Катеринославщини, що знаходить відображення в образній системі і неодмінно впливає на реалізацію мистецького оформлення. Однак, типологічні аналогії романів інтелектуала-Домонтовича та психоаналітика-Підмогильного ґрунтуються на бінарних опозиціях спільне/відмінне ментального характеру. Головні герої романістики В.Домонтовича це рафіновані інтелігенти-науковці (ідеалісти), персонажі В.Підмогильного – це прагматики (раціоналісти), але вони об’єднані певною тематичною парадигмою - постають відірваними від праоснов. Ведучи мову про втілення архетипу Землі у інтелектуально-психологічній прозі, не можна оминути дослідження Ю.Матасової, яка стверджує, що “модерний дискурс рішуче неґує традиційний народний міф, у якому Земля сприймається як Мати-Берегиня. Однак у такий спосіб формується ситуація “безґрунтів’я”, що визначається як руйнівна. До того ж подібний стан має й всуціль універсальні архетипові риси. Цей же універсальний архетиповий вияв відірваності від Землі яскраво увиразнюється в долях багатьох героїв” [12, с. 6].

Концепт “відірваності” демонструється як на рівні універсально-узагальненої тематики, так і на суспільно-індивідуальному рівні. Приміром, роман В.Домонтовича “Без ґрунту” має символічну назву, яка від початку окреслює код розгортання сюжетної лінії. Більшість героїв переживають внутрішній дискомфорт, не відчуваючи зв’язку з тим місцем, де народилися. Психологічна вкоріненість у рідний ґрунт збереглася лише на підсвідомому рівні і, час від часу, проявляється в періоди глибоких душевних переживань. Рідне місто у свідомості героїв може перетворитися на відверто спрофанований простір існування, в якому вони тікають самі від себе. Дещо іншим, на нашу думку, трактування архетипу Землі є у В.Підмогильного. Головний герой роману “Місто” Степан Радченко уявляє землю передовсім як Неньку, що виконує захисну материнську функцію: “Ще один поворот стерна, і кінець піскуватих горбів річки ліворуч лягли сірі смуги міста…Все навкруги було дивне й чуже…І всьому цьому він був чужий…” [16, с. 22]. Але, вирушивши на завоювання міста, Радченко поступово перетворюється на блазня, який намагається зректися національної свідомості . Урбанізовані герої В.Домонтовича і В.Пімогильного різняться між собою рівнем світоглядного дискурсу, якщо для Радченка місто- це передовсім зовнішній (соціальний) прояв власного удосконалення, то для інтелектуалів В.Домонтовича – внутрішньо-психологічний зріз конфлікту. Отже, сприйняття і відтворення архетипізованого символу матері-Землі у цих письменників індивідуальне, однак проблематика постає у схожому ракурсі – виокремлено ситуацію “безґрунтів’я” (втрати зв’язку з рідною землею). Рецепція світоглядних засад цих письменників дозволяє говорити про те, що закоріненість уже більше не є справжньою, адже сама доба перетворила усталеність на ілюзію.

В.Домонтович глибоко проника у психологію героя роману “Без ґрунту”, адже дорога (повернення додому) консультанта республіканського комітету Ростислава Михайловича до Дніпропетровська переповнює його досить суперечливими почуттями. З одного боку, він відчуває “могутній інстинкт з місцем, землею, з ґрунтом”, з іншого – цей ґрунт практично втрачено. Трагедія Ростислава Михайловича в тому, що він відчуває, як “сталість утікає з його життя, і він приречено, безвільно споглядає наявний стан речей, не в силі щось змінити, бо, на жаль, обставини визначають його, а не він їх”. Це часи, коли оглушливо гримить слово “індустріалізація”, будуваєся Дніпрельстан, коли сотнями закриваються, нищаться старовинні церкви, коли навіть у сфері побуту звучать ультралівацькі заклики, створюються робітничі гуртожитки-“комунки”, де все має підлягати усуспільненню й урівненню. Аналізуючи життєві орієнтири героїв В.Підмогильного (Степан Радченко, Словенко), хочемо наголосити на тому, що вони, на відміну від Серафікуса, не загубилися в часи “будованого соціалізму”, адже це люди прямої практичної дії. Саме звідси С.Лущій виводить “прагматичні моделі” буття героїв, які “націлюють себе на успіх, свої погляди спрямовують у майбутнє і визначальною ланкою у ньому вважають власну діяльність” [11, с. 6].

Ми вважаємо, що начасі дослідження ґенези й особливостей функціонування філософсько-естетичних засад В.Домонтовича та В.Підмогильного у визначальних дискурсах інтелектуально-психологічних романів. Аналізуючи та інтерпретуючи важливі морально-філософсьеі питання письменники створюють самостійне тло модерністського роману на таких рівнях як концептуальний, тематичний, структурний. Письменники-модерністи залишають читачеві широкий простір для різних тлумачень і дають підстави стверджувати, що в основі світоглядної проблематики художніх текстів закодовано ключові питання філософського дискурсу ХХ ст..

Спільними тематичними ознаками у творах обох письменників є “одвічні проблеми” людства: самотність, проблема поколінь, зацікавленість психологією протилежної статі тощо. Метаморфози, які відбувалися із свідомістю людини початку ХХ