Філософсько-еротичний дискурс початку ХХ ст. увиразнюється, наповнюючись фізіологічно-психологічним змістом розуміння любові з витісненням соціальності (концепція З.Фройда), любові як вияву архетипу позасвідомого (вчення К.Юнга), закликом до “еротизації” особистості, що зводиться до нічим і ніким не стримуваної гри сексуальними захопленнями (ідеї Г.Маркузе) [13, с. 4]. З огляду на це, доречним буде розглянути поведінку жіночих персонажів із позицій фройдівського психоаналізу: з урахуванням концепцій позасвідомого як регулятора людської поведінки. З.Фройд доводив, що всі процеси психічного життя людини, по суті, позасвідомі, а свідомості, розумові відводиться доволі мала роль. Почуття, мислення, бажання, фантазію, уяву З.Фройд пов’язує зі сферою позасвідомого [9, с. 63]. Отже, на підставі аналізу досліджуваних романів можемо зробити висновок, що В.Домонтович конструює власний тип жінки, в якої всі підсвідомі інстинкти і бажання виведені назовні. Така жінка вражаюче потворна у своїй оголеності, але в кінцевому результаті саме вона збуджує авторську і читацьку свідомість.

Психоаналіз, екзистенційна проблематика займають особливе місце у художньому мисленні В.Підмогильного. Любовний дискурс його романів завжди проблемний, позначений функціонуванням опозиційних (взаємосуперечливих) втілень у структурі жіночої свідомості. Через це найбільш дієвим є аналіз індивідуально-психологічного крізь призму архетипної критики. Як вважає Ю.Ганошенко, вважає, у романі “Місто” героїня є жертвою, яка “виконує конституційну функцію в загальному контексті ритуалу переходу й енергетично підтримує головного героя – ініціанта, зберігаючи стадільність у стосунках” [4, с. 13]. Погоджуємось з цією думкою, адже для жіночих образів В.Підмогильного характерною є архетипна (патріархально-ментальна – Надійка з роману “Місто”) та психоаналітична (підсвідома – Марта - “Невеличка драма”) жертовність. Еротичний дискурс реалізовується у зображенні інтимних переживань головних персонажів. В.Підмогильний є відвертішим у розкритті емоційно-почуттєвої сфери, чого лише вартує роман Степана Радченка і Мусіньки. Письменник не боїться табуйованих тем і власними творами доводить знання та розуміння психолого-фізіологічної природи людини.

Поява нової проблематики пов’язана з характерним синдромом початку минулого століття – створення нового художньо-інтелектуального міфу. Література завжди мала філософський підтекст, проте в епоху небувалих історичних та суспільних катаклізмів і краху світових філософських систем філософствування стало її домінантою. Модерністський тип художнього мислення ґрунтується на тривких підвалинах світоглядно-філософських зрушень поч. ХХ ст.. У літературі порушуються проблеми самотності людини в сучасному світі (песимізм), підведення підсумків (розчарування). Пошуки сенсу буття обумовлені неспроможністю вирішити фундаментальні філософські питання. Спільними тематичними ознаками у творах багатьох українських письменників є проблеми, які торкалися втрати усіх попередніх ідеалів, передовсім гуманізму та раціоналізму. Художні моделі буття у романах В.Домонтовича та В.Підмогильного позначаються на певній тематико-типологічній подібності романів: проблема інтелектуала в урбанізованому просторі міста. Це дає можливість авторам, крім того, просто втікали від дійсності у філософські питання. Виявляється, філософствування на абстрактні теми наприкінці 1920-х рр. виявилося єдиним способом говорити правду.

Творчі пошуки письменників реалізовувалися через використання нових засобів зображення дійсності, нових форм вираження в літературі поч. ХХ ст.. Важливим було те, що “по-перше, йшло шляхом прагнення розірвати обмеженість певного виду мистецтва (звідси – своєрідний синтетизм суміжних видів мистецтва на поч. ХХ ст.); по-друге, шляхом прагнення до подолання обмежень певної форми, внаслідок чого відбувалося злиття різних родів літератури – епічного, ліричного і драматичного” [7, с. 375].

Підґрунтям романного характеру 20-х рр. ХХ ст. стала авторська інтелектуально-філософська художня концепція буття. Цікавим є те, що інтелектуально-екзистенційні та інтелектуально-філософські характери, за теорією характеротворення М.Бахтіна, можна віднести навіть до романтичних, тобто таких, що формулюються за допомогою певної ідеї. Як писав дослідник, у них “індивідуальне героя розкривається не як доля, а як ідея або, точніше кажучи, втілення ідеї”, і “всі моменти його ціннісно смислових пошуків... знаходять трансцендентне визначення як певні символічні етапи єдиного художнього шляху здійснення ідеї” [2, с. 157].

У зображенні людини взагалі і нової людини зокрема романісти 1920-х рр. або йдуть від класичних традицій, переосмислюючи досвід своїх попередників стосовно нової доби, або, навпаки, відмовившись від традицій, експериментуючи, намагаються торувати неходжені шляхи. Кожен із авторів іде своїм оригінальним шляхом, вишукуючи власні способи і форми зображення життя, змалювання людини. Письменники дотримуються головної настанови нової естетики – показувати життя у всій його багатогранності й складності. Багатопроблемний твір має відповідно і складну структуру. Роман концентричної композиції (з одним головним героєм, що централізує дію) представлений творами В.Домонтовича. У сюжеті роману такого типу наявні один або кілька композиційних вузлів, що відбивають найістотніше в тому, про що розповідає автор. Обов’язково виділяється головний композиційний центр, завдяки якому визначається провідна тема. Всі ж інші композиційні вузли тільки поглиблюють, художньо уточнюють головну проблему.

У контексті філософсько-інтелектуальної прози початку ХХ ст. твори В.Домонтовича і В.Підмогильного – це дискусії з усіх важливих питань філософії, мистецтва, моралі, естетики, а відповідна схематичність персонажів зумовлена жанровою специфікою його прози, адже вона інтелектуальна, в її центрі людина, сучасник автора, інтелігент із цілим комплексом універсальних проблем, актуальних для людства на зламі століть. У романі “Без ґрунту” образно переданий стан “втрати ґрунту” – психологічного й морального – покликаний передати наочно й повно гострий момент кризово-ектремальної ситуації,