“Празька школа українських письменників”

“Оксана Летуринська”

Оксана Лятуринська талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишівець (тепер Кременецького району Тернопільської області) у родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії, дивуючи вчителів своєю багатогранною обдарованістю. В 1919 р. померла Оксанина мати, залишивши її під опікою деспотичного батька. Не витримавши нестерпного життя, Оксана взимку втекла з дому до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехословаччини, де навчалась на філософському факультеті Карпатського пластичного мистецтва в Празі. Уже на початку 30х років вона утвердилася як художниця й скульптор.

Її скульптурні праці відзначаються синтезом монументальних форм з модерними композиціями, мистецьку вагу мають погруддя Тарасові Шевченка, Симону Петлюрі, Євгенові Коновальцю, історичні портрети. Працювала в мистецтві кераміки, створила низку чудових писанок, наповнених символікою давньої України. Водночас друкувала свої поезії в журналі “Вісник”, “Пробоєм”, органічно ввійшла в коло поетів “Празької школи”.

Збірки “Гусли” 1938 р. “Княжа емаль” (1941 р.) побачила світ у Празі, збірка “Веселка” (1956) – у США. Її перу належить книга новел “Материнка” (1946 р), збірка віршів для дітей “Бедрик” (1956 р.). померла письменниця 13 червня 1970 року в Мінеаполісі (США), похована на цвинтарі в Бауну- Бруну. Її вчителем був ранній Тичина, в якого вона навчалася тонкої милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку пісні. Увійшла в українську літературу як поет-модерніст, так само органічно переплавивши здобуття тогочасної європейської лірики.

Як митець Лятуринська розвивалась в річищі символізму. Її вірші відзначаються високою культурою мислення й почуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр, які за словами Богдана Бойчука та Богдана Рубчика, нагадують “самобутні всесвіти”, сповненні чудових несподіванок і творчих відкриттів. Так само поетична версифікація досягає вершин мистецтва. Ємно, виразно, експресивно передається складний світ почуттів ліричної героїні:

Темніє тінями божниця,

І темно дивляться св’яті

Скорботно-виснажені лиця

Як пергаментові листи.

Щось не велить душі молитися

Перебігти під святий покров.

І мариться: мов сліз криниця,

Мов Божі муки й Божа кров.

В лізіях ліричної героїні постає кривав криниця сліз, коли вона стоїть перед суворо-скорботними ликами святих, вона бачить Україну в образі грізної Діви з мечем – уявляє її Богинею, якій приносять вічні жертви. Дівою – сфінською, перед якою вона падає, благаючи волі рідної землі. Лірична героїня – дочка поневоленої нації, тому, сидячи своїм зором у сиву давнину, бачить вольові натури, які захищають свободу: “Впасти першим чи десятим, тільки б амніти в люті, глибоко списа вітнути, боляче мечем затнути”.

“Не соколи вилітали”, “Не знаєш гасла – боронись!”. Український лицар з мініатюри “І зрине кінь у височінь” сприймає смерть на полі брані як почесний підсумок свого життя. Коли воїн з’явиться у бойовому спорядженні перед святим Юрієм, і Юрій запитає: “Що мав над життя дорожче? Що на землі досяг?.”, то він гордо скаже : “Я воїн був, Побідоносним, доніс свій золот-стяг”. За цей подвиг він перебуватиме серед лицарів неба.

Ліро-поетичні поезії “дума про скривавлену сорочку” поетеса присвятила Крутам. “а Листопад” - пам’яті 359 лицарів, які полягли за незалежну Україну. Героїню Лятуринської знаходить серед легіону борців, яким освітлює шлях:

Я в темінь кину смолоскип,

Осяю шлях великий,

Висоти скель, провела глиб.

І подвигом натхненні лине.

Чи в далич кожному пройти?

В це кожний свято вірить.

І контур, ні, не затримтить.

Цих постатей твердих і сірих.

Поетичний образ рідного краю – Волині – наскрізна тема творчості Оксани Лятуринської.

Вірш “Волинські майогіки” проникнутий щемливою тугою за отчою землею, голос якої промовляв через тисячі років Древлянським духом неповторною красою, звуком гуал пишною веселкою. Поетеса внесла великий внесок для “празької школи”. Це авторка багатьох збірок. Вона внесла не тільки великий внесок у “празьку школу”, а й всю українську літературу.

Оксана Лятуринська після того як Польща надто неприязно стали ставитися до українців, більша їх частина подалися до Чехословаччини. То було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пласт української еміграції. Впливало на перебіг та присталізицію національного руху. То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1919 р. як національну ганьбу, але не впалив розпач на противагу старшому поколінню.

Празька школа, збагачена здобутками надніпрянської лірики, як спостеріг Антонич, вражала своєю цілісністю. Вона переймалася не лише “тугою за втраченою батьківщиною”. Оксана Летуринська це звісно письменниця української літератури.

Щастя згублені ключі.

Як би їх знайти хутчій!

Пошукати в лісі, в полі.

Запитать, зустрівшись, долі:

“Ти горою, доле йшла,

Чи мої ключі знайшла?...”

Вона пишіть, що розгубились багато українських письменників, вона пише що загубили ключі, якщо б знайти швидко, було б краще. Щоб шукати в лісі, в полі. І запитати чи знайшли ті ключі. Ключі України.