засоби стилізації. А поєднання у творах колективної і авторської свідомості є наслідком умов, в яких вони писалися. У віршах Купчинського імперсональність фольклорної пісні співіснує, а не конфліктує р авторським «я». Яскравим прикладом може послужити текст пісні «Пиймо, друзі!», в якому зачин і кінцівка є оригінальною авторською інтерпретацією відомого «in vino veritas». В центрі ж — сюжетна, стилізована під народну, оповідь про дівочу зраду. До речі, включення епічної оповіді в ліричний контекст є ще однією особливістю творчої манери автора.

Треба відзначити, що в загалом короткому творчому житті автора виразно спостерігається еволюція стилю в напрямку зникнення фольклорного елементу. Так, вірш 1922 року «Лети, моя думо» вже є своєрідним настроєвим образком, класичним зразком авторської поезії. Версифікація заснована на оригінальній синтаксичній будові, різноманітності інтонаційної палітри, актуалізації наказового способу дієслова. Експресивний синтаксис цього вірша не риторичний, що виокремлює його з групи традиційних декламаторських творів, які мають подібну структуру:

«Хто вас бодрить?», «Ода до пісні» і ін. Можна сперечатися про художню вартість названих віршів. Але порівнювати їх чи інтерпретувати тільки з позиції артистичної досконалості не варто. Доцільно звернути увагу перш за все на суспільно-історичний контекст їх створення та функціонування та авторську інтенцію. Власне ці фактори, на наш погляд, визначають ліричність настроїв однієї поезії і пафосну спрямованість двох інших. «Ода до пісні» - це поетичне кредо. «Хто вас бодрить?» — громадянський маніфест, «Лети, моя думо» — особистісна трагедія їх автора. Фактично, ці твори можна вважати такими, що репрезентують три головні групи віршів Купчинського, в яких виявив себе поет, громадянин, особистість. Зазначимо, що діапазон настроїв поезії значно ширший: від гумористичного («Ой чого ти зажурився...») та

ліричного («Човен хитається») до героїчно-урочистого («За рідний край») та трагічного («Засумуй, трембіто»).

Аналізуючи жанри, мотиви, стилістику творчості Р.Купчинського, приходимо до висновку, що провідні лінії не виступають окремими етапами, а повторюються у різних фазах. Доробок автора у цьому плані становить художню цілісність мислення і відчуттів. Недоречним видається розмежування пісенної і непісенної лірики, бо піснями є власне ті твори, до яких Купчинський створив текст і музику, а всі решта рано чи пізно могли стати або не стати піснями. Письменника Купчинського сформували війна і національно-визвольні змагання, вони ж і визначили особливості його художнього світу. Молодість митця, вроджене почуття гумору породили оптимістичну маршову пісню і оптимістичну лірику про молодече завзяття, кохання, юнацькі жарти. З іншого боку, така поезія була проявом психологічного самозахисту від болю війни і розчарувань. Останні ж вилилися в «червоно-чорну» поезію про смерть, кров, згарища, в якій «я» поета розчинилося в колективному «я» свого народу. Вираження трагізму народної долі стало головним мотивом поезії як воєнних, так і повоєнних літ. Художній світ творчості Купчинського — це спроба осмислити смерть як реалію буття, смерть як втрату і смерть як жертовність. Це можна простежити у таких творах, як вірші «На свіжому побоєщі», «Останні» та поемі «Великий день». Ці діалогізовані ліричні твори, позначені символістською стилістикою, поєднали в собі філософську рефлексію і громадянський пафос художнього світобачення. Тогочасна і сучасна критика відзначає прихильність Купчинського до естетичної платформи символізму. Дійсно, у ліриці 20-х років знаходимо яскраві символістські образи «трави, що вкрила могили, і так продовжила життя тих, хто в них спить», «сріблистого снігу, що летить крізь темряву століть», «сльоти, що сльозами скапує зі стріх», «спеки, що купає село в розтопленому золоті». Домінантою символістського осягнення буття виступає персоніфікація природи. Як відзначає М. Ільницький, «Купчинський, психологізуючи

пейзаж чи матсріалізуючи через природні явища власний психологічний стан, іноді досягає в пейзажі ширшого філософського узагальнення». Такі поезії, як «Останні», «Зима», «Сльота», «Роса, хмара та сніг», «Спека» ілюструють мистецьку витонченість художнього світу автора. В них домінує артистичний критерій, що свідчить про великі можливості автора. І все ж Купчинський не вписувався в головні засади символізму: мистецької відстороненості і замкнутості та пориву в майбутнє. Навпаки, його світ замкнувся в минулому, а сам автор був, перш за все, громадянином поки що не існуючої держави, який присвятив себе боротьбі за її створення. Поєднати це все він не зміг і в результаті майже перестав писати художні твори. В історії літератури він залишився заручником провідної теми, яка певною мірою скувала його творчу свободу. Ця тема міцно тримала його і в прозі (маємо на увазі повістеву трилогію «Заметіль», назва якої, до речі, теж символічна). Коротка історія усусів в уяві Купчинського постала як тривожний і розпачливий сон. Творча візія світу письменника — це візія людей війни, своєрідний прояв літератури «втраченого покоління». Наголосимо, власне своєрідний, бо він позначений рядом ознак, що мають стосунок не так до переваг чи слабкостей нашої літератури взагалі і творчості Купчинського зокрема, як до її, зумовленої багатьма історичними і суспільними обставинами, специфіки. В такому контексті і бачиться вивчення творчості