„ЛОҐОС” У КООРДИНАТАХ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ 20-30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Початок ХХ століття позначений в українській літературі модерністськими пошуками, з одного боку, й орієнтацією на збереження національно-культурної ідентичності – з іншого. Окремі мистецькі напрями, групи, школи (у перше пореволюційне десятиліття відбувся спалах творчої активності українських письменників) бурхливо диференціювалися. Однак тенденція до модернізації художнього життя співіснувала паралельно зі схильністю до його підпорядкування ідеології. Події 1917-1919-го років не принесли очікуваних змін. Комуністична диктатура виявила глибинну несумісність із модернізацією суспільства, а партійна цензура – з індивідуалізмом, свободою особистості. Культура ізольовувалася від зовнішнього світу, не допускаючи навіть внутрішнього діалогу, охрестивши його занепадницьким.

В умовах бездержавності й войовничого атеїзму критиками й істориками літератури насаджувалося неадекватне уявлення про творчість християнських письменників, їм інкримінувалися „ворожість” та „буржуазність”. Свідомо ігнорувалися ґрунтовні дослідження про генезу, самодостатність і самоцінність (передусім естетичну) християнської традиції на українському національному ґрунті, що було доведено Іваном Франком, Олександром Білецьким, Михайлом Возняком, не кажучи вже про праці з цих проблем табуйованих тоді Леоніда Білецького, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Ігоря Качуровського, Дмитра Чижевського.

Незважаючи на те, що заперечувані у радянські часи релігійно-християнські основи української літератури сьогодні досліджуються багатьма літературознавцями (Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Ігорем Качуровським), все ж проблема належного наукового поцінування доробку членів львівської групи християнських письменників „Лоґос” існує й досі. Як не прикро константувати, в усіх до нині виданих „Історіях української літератури ХХ століття” навіть не згадуються прізвища представників „Лоґосу”, тільки іноді у переліку літоб’єднань 20-30-х років вказується назва угрупування. Проте все частіше з’являються літературознавчі розвідки, в яких з позицій наукової об’єктивності виявляються теоретичні та історико-літературні особливості релігійно-християнського аспекту художньої творчості, біблійні засади ідейно-образного мислення, своєрідність авторської естетичної свідомості членів львівського літературного угруповання християнських письменників „Лоґос” (зокрема Григора Лужницького та Василя Мельника-Лімниченка). З цього погляду незаперечну цінність мають студії Стефанії Андрусів, Володимира Антофійчука, Романа Гром’яка, Миколи Ільницького, Анатолія Нямцу, Тараса Салиги, Степана Хороба та ін. Однак детального вивчення потребують ідейно-філософські засади творчості „лоґосівців”, які були активними учасниками літературного процесу.

На початку ХХ століття існувало чимало мистецьких об’єднань. Письменник Василь зауважив: „Можна було б думати, що саме таке багатство літературних організацій і було показником надзвичайного руху в літературі, різноманітності течій у ній. Але глибший аналіз показує мертвущу одноманітність у всій різноманітності, і фактично ці організації правили тільки як засіб влади тримати письменників”, хоча лунали заклики рівнятися на Європу, позбутися провінціалізму, відійти від масовізму, розвинути інтелектуалізм, філософізм, ускладненість думки, художніх форм [цит. за 11, 13]. В Україні початку ХХ століття як противага „по-народницькому ідеологізованому реалізмові й натуралізмові” з’являються неоромантичні настрої, імпресіоністські, символістські „барви” [9, 131]. Їх характеристикою став суб’єктивізм і активізм, що виявлялися в особистісній інтерпретації дійсності. Ці стильові течії постали як синтез національних і європейських тенденцій та стимулів, традиційної і модерної поетики (індивідуалізм, психологізм, динамізм, ідеал активної людини), „крім національних стимулів живилися й стимулами західноєвропейських літератур... Досить назвати Метерлінка („Синя птаха”), Гауптмана („Затоплений дзвін”), ...драми Ібсена” [9, 136-137]. Тогочасний український „модернізм” на глибинному рівні не зміг порвати з парадигмою народництва, на рівні стилю „схилявся до псевдоромантичної сентиментальності й містицизму, так і не здійснив „символістичної революції” [16, 195]. Проблема творчої свободи вирішувалася в такий спосіб, що вона у підсумку стала не метою, а засобом. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х років виявилося єдиним способом говорити правду. Українські автори були змушені ховатися під масками, завуальовувати справжню суть яскравою інтригою, любовним сюжетом, шукати нових способів побудови характерів, конфліктів [16, 230].

За таких умов дослідники літератури міжвоєнного двадцятиліття (Юрій Пеленський, Микола Гнатишак, Микола Ільницький, Тарас Салига) виокремлюють як значний культурний феномен Галичину, бо вона продовжувала розвивати українську літературу навіть після того, як східноукраїнське відродження уже було розстріляне. Стефанія Андрусів стверджує, що у вербальних текстах того часу доречно й логічно шукати розгадку галицького феномену, „домінантними кодами якого є продукування і збереження національної ідентичності” [1, 10]. Дослідниця вважає, що на утвердження українськості в останні століття була запрограмована Західна Україна, в якій існував інстинкт державності.

Богдан Романенчук зауважує, що „молода література 20-х років виходила на сцену чотирма групами, з яких одна старалась бути модерністичною, друга ставила собі за ціль творити католицьку літературу, третя була зовсім новаторсько-націоналістичною, а четверта – поплентацько-комуністична” [18, 239]. Більшовицькі наступи стали поштовхом до „згортання” жанрових шукань і стильової палітри, розмаїття напрямків, якими українська література відзначалася у 20-ті роки, до запровадження директивності і регламентації. У Західній Україні за умов відносної політичної свободи й плюралізму сформувалися дві полярні течії: одна – орієнтувалась на радянську Україну (Степан Тудор, Мирослав Ірчан, Ярослав Галан), інша – на традиції національно-визвольної боротьби, січового стрілецтва УНР і ЗУНР (Роман Купчинський, Олесь Бабій). Хоча „будь-яка „класифікація” літературних сил, що виявили себе під час революції та в перші роки по ній, може бути лише досить умовною і орієнтовною” [9, 81].

Західноукраїнські письменницькі угруповання найчастіше формувалися навколо періодичних видань: журнал „Митуса” об’єднав у однойменне товариство Василя Бобинського, Олеся Бабія, Юрія Шкрумеляка, Миколу Голубця, Марійку Підгірянку. угруповання „Лоґос” – Григор Лужницький (Меріям), Василь Мельник (Лімниченко),