Все життя Ґрільпарцера припадає на епоху, в якій Австрія, як багатонаціональна держава, проходить певну політичну еволюцію, дедалі більше відмежовуючи себе від Німеччини – й ця епоха остаточно завершується війною 1866 року. Вражаючою подією в житті письменника стала революція 1848 року, яка дала йому зрозуміти, що державу, як таку, можуть привести до загибелі неконтрольовані та спонтанні дії окремих національностей та виступи поодиноких осіб. І тому важливим було втримати існуючий порядок, попри всі його недоліки.

Ще більш нещасним, ніж професійна кар’єра, було особисте життя Ґрільпарцера. Замолоду він пережив кілька невдалих любовних захоплень, а його велика любов до гарної та інтеліґентної жінки Катерини Фреліх, з якою він заручився ще 1821 року, ніколи не завершила шлюбом і нормальним подружнім життям, їхні особистості були занадто різними, вони не могли жити разом, і водночас не могли існувати одне без одного. Вона залишилася його великим почуттям на все життя, але свою старість він провів з її сестрами, які замінили йому родину. Особисті переживання, особливо життя у Відні, відбилися на всій творчості Ґрільпарцера. Численні герої його творів, чоловіки і жінки, є суто віденьськими типами, незалежно від місця і часу дії кожного твору. Як влучно висловився великий знавець австрійської літератури Адольф Клярман, “Він (себто Ґрільпарцер) черпає характерні риси своїх персонажів, незалежно в які шати він їх убирає, завжди з людей, яких він бачить навколо. Для нього існує вічна і єдино унікальна людська душа. Культи і цивілізації приходять і минають, але незмінною залишається людська душа. Його персонажі у своїх місцях і часах почуваються вдома, так само, як і у Відні.” Klarmann Adolf. “Grillparzer und die Moderne”, Die Neue Rundschau, Jahrgang 1956, Hefft 1 І справді, Відень є для Ґрільпарцера його всесвітом. Пішовши у відставку (та й раніше), він багато подорожував, не тільки по Німеччині, яку він відвідував тричі, включно зі згаданим вище візитом до Ґете 1826 року, а також по Франції, Англії, Туреччині та Греції, -все ж Відень залишається епіцентром його життя і творчості. І це до певної міри є дуже цікавим феноменом, бо насправді ні Відень, ні Австрія не ставились до письменника прихильно, він часто почувався там відчуженим: “У цьому краю, виглядає, що немає для мене місця, але все ж таки я волів би все терпіти, і все робити, ніж його покинути” – записує він у своєму щоденнику. В іншому місці він пише: “Можна мені закинути, що я повинен був залишити ці вузькі австрійські обставини і писати для світу або бодай для Німеччини. Але я був австрійцем з крови і кости, і я писав кожну п’єсу маючи на меті поставити її у моєму рідному місті. Grillparzers Werke in sechzehn Teilen, Deutsches Verlagshaus Bong & Co., Berlin et al., o.J., 1, 1, 132. Подібний сентимент висловлював він також у своїх розмовах з Бетховеном, з яким він зустрічався чотири рази у 1820-х роках, співпрацюючи з ним над текстами лібрето до творів композитора. У своїй великій студії про Ґрільпарцера Август Зауер відтворює цю розмову. Наводимо з неї декілька уривків: “На нарікання Бетховена, що йому вельми докучають люди, Ґрільпарцер відповідає – “А якби вам так докучали, як мені! Бо ж я урядовець, і мушу кожному дурневі підкорятися.” Бетховен пропонував йому перебратися до Німеччини, але Ґрільпарцер на це відповів, що попри всі труднощі він ніде інде жити не хоче. Німці, мовляв, утоплені в своїй педантичності. “Там панує розум, тут – почуття.” Це він підкреслює кілька разів, і відтак стверджує: “Помимо всього